Увага! Конкурс!

Українська толока

Друк

Чого являєшся мені у сні...

Автор: Віталій Литвиненко. Posted in Поезія

Рейтинг користувача:  / 2
ГіршийКращий 

Вельмишановні українці!

Ви, як птахи, відлетіли з рідної землі та й звили заморські гнізда. Але частинка вашої душі завжди тут,з нами. Птах, що подаленів в інших краях, мусить колись повертатись додому. Це природньо.

Людина, що не має на це змоги, навідується до рідного краю помислами. Тож повертайтесь до батьківських джерел.

Дарую вам свої оповідання – на розсуд. Успіхів і здоров’я, дорогі співвітчизники.

 

З повагою –

Віталій Литвиненко

м. Корсунь-Шевченківський

------------------------

“Чого являєшся мені у сні...”

До вагона набилося стільки людей, що годі було й поворухнутися. В кожного то валіза, то сумка, то кошик, то просто клунок. Якби хто нахилився, то, мабуть, зразу ж на нього щось би поклали. Всі їхали до столиці у якійсь справі. Хто віз продавати те, що виростив на своєму городі чи в хліві: картоплю, квасолю, цибулю, часник, редиску, моркву, рубаних і різаних курей, кролів, качок, гусей, свинину, яловичину... Все це треба було продати – у великому місті воно набагато дорожче, аніж у маленьких містечках, не кажучи про села. Натомість мали намір купити хліба, масла, ковбаси, якоїсь риби, бо вдома воно дорожче або його просто катма.

Коротше, всі їхали в якімсь ділі. Бо хто буде в такій тісняві та духоті їхати до Києва, щоб тільки глянути на нього чи відвідати якийсь престижний ресторан чи театр? Ніхто. Туристи та заможні будуть їхати у поїздах з ресторанами. В купейних, на гірший випадок, у плацкартних вагонах. Та мова не про них, бо кожному своє, а про тих, хто їхав зі мною у загальному вагоні.

 

Я сидів (удалося примоститися в кутку біля вікна, за маленьким столиком), затиснутий так, що ніяк було і рукою поворушити. Навпроти мене сидів чоловік років сорока, засмаглий, видно, що не панського роду. Обидві руки, покладені на столик, були ніби висушені на сонці, якісь товсті, в різних шрамах, шкарубкі і без нігтя на одному пальці. Лице – довгобразе, худе, аж занадто. Бачачи, що я пильно розглядаю його, чоловік запитав мене:

- Ви в гості чи додому?

- Та які там гості, їду у справах.

- А я оце вирвався з роботи додому на два дні за інструментами.

- Де ж ви працюєте і де ваша домівка?

- Працюю в столярному цеху, - і він назвав якийсь комбінат з такою довгою назвою, що годі було і второпати її.

- А їздив додому, в Яремчу, за інструментом. Ось бачите, везу цілий кошіль всякого добра, - і він поклав на стіл валізку, в якій були акуратно складені інструменти, кожний на своєму місці, в зручних колодках і ручках. Він брав кожну річ і показував з такою ніжністю, наче це були не металеві речі, а щонайменше зроблені з вати, блискучі, мов новенькі. – Це ось рубанки подвійні й одинарні, це фуганки, це коловороти з набором свердел, це долота і стамески, а ось фуганок і цикля. Це все привіз мені батько з Німеччини після війни, а йому подарував німець-хазяїн, в якого він працював як військовополонений. Батько невдовзі помер (мав поранення в живіт) і залишив оце все мені. “Ось цей інструмент та твоя голова і руки зроблять тебе щасливим”, - сказав мені в останній свій день. І він був правий. Як у воду дивився, - мій сусід обережно склав усі інструменти у валізку і поставив собі на коліна, бо на підлозі не було де.

Якась тепла аура, наче легенький весняний вітерець, линули до нього. Його мелодійна мова із західноукраїнським акцентом, з великим набором діалектичних висловів причаровувала, і хотілося, щоб він щось ще розказував, та він замовк і задумався.

По якомусь часі я запитав його, а де ж його домівка і чому він їде не додому, а з дому.

- Моя сім’я проживає в Яремчі. Чули про таке місто?

- Чув, але де саме і в якій області – не знаю.

- Сім’я в мене велика: дружина, мати та шестеро дітей – три хлопці та три дівчинки. Зарубників у нас не надто багато, а всіх потрібно прогодувати й зодягнути, то знайомий порадив мені цей комбінат у Києві, за що я йому вдячний. І робота до душі, і заробітки гарні. Літо попрацюю, а там видно буде.

Знову запала тиша. Одноманітне коливання вагона і духота в нім, шум у коридорі – все це зморило чоловіка, і він заснув, міцно тримаючи в руках валізку.

Я розгорнув газету “Літературна Україна”, переглянув заголовки. І тут усе виконуємо і перевиконуємо, беремо соціалістичні зобов’язання і тому подібне – заполонило першу-другу сторінки. На третій – велика на всю сторінку стаття про І.Я. Франка, присвячена його столітньому ювілею. Я, не маючи під рукою нічого іншого, став її перечитувати. Стаття мене мало цікавила – написана якоюсь аж надто офіційно-державною мовою, а про Франка я майже нічого не знав, хіба що те, що в школі вивчали. Знав, що він написав чи то роман чи повість “Борислав сміється”, що я чи й читав, знав оповідання “Свинська конституція” та два вірші, які треба було вчити напам’ять, “Каменярі” та “Вічний революціонер”. Оце і все.

Я трохи читав, а то більше дивився у вікно, за яким пробігали довколишні села, людські городи, широкі колгоспні поля, на яких тракторами саме стягували солому. А потім проїжджали мимо якогось довгого, але вузького болота, вкритого білим лататтям і густою ряскою. Ближче до берега невеликими табунцями плавали дикі качки з каченятами. Каченята наче танцювали по чистому плесу серед болота. Видовище було таким, що я не міг відірвати від нього очей. Але поїзд ішов швидко, і хвилини Божої благодаті залишились позаду.

Мій сусід схилив голову на руки – спав. Проснувся він тоді, як ми проїхали майже половину шляху. Обдивився довкола. Людей набилося ще більше, тож ті, кому треба було виходити раніше, пробиралися до виходу з великими зусиллями. Подивився він у вікно, за яким виднілося поле білої-білої гречки, від якої навіть через віконне скло відчувалося дзижчання бджіл, що хмаркою літали над полем, і запах гречаного цвіту і меду.

- Поки я спав, ви, мабуть, усю газету перечитали, - мовив він до мене.

- Та ні! – усміхнувся до нього і я. – Мало що цікавого! Все про наші досягнення та соцзобов’язання. А ця ось сторінка – вся про Франка.

- Ви любите творчість Івана Яковича?

- Я нічого з його творів не читав, хіба тільки те, що в школі, - відповів я на запитання, і мене до глибини душі здивувало, як цей простий робітник, котрий з такою любов’ю демонстрував колекцію столярних інструментів, ніби пісню співав про кожен, так міг сказати: “ви любите творчість”. Не Франка, а саме “творчість Івана Яковича”.

- Ви читали “Захара Беркута”?

- Чув, але не читав.

- А збірку “З вершин і низин”?

- Ні.

- Тоді я бачу, що про нашого Івана Яковича ви знаєте менше, ніж я про японського імператора Хірохіто. А який же це наш видатний письменник, учений, державний діяч. Як же ми мало знаємо про своїх. Упевнений, що ви, мабуть, перечитали якщо не все, то більшість з усього про діяльність Пушкіна, Некрасова, Достоєвського, Толстого і багато ще кого з відомих росіян, ось про Лесю Українку, Стефаника, Тесленка, Франка тільки те, що в школі.

Я здивувався ще більше, і якась малозрозуміла аура огорнула нас. Чим більше він розповідав про Франка, тим більше здивування це викликало в мене.

- Ви читали вірш “Чого являєшся мені у сні”?

- Ні, я й не чув такої назви.

- Слухайте, - і він прочитав той вірш так, що я, котрий уже й прожив чимало і слухав різних артистів, відчув таке віднесення й захоплення від читання цього малознайомого звичайного трудяги, яке не відчував від жодного знаменитого декламатора. А потім ще були “Твої очі – як те море”, “Безмежнеє поле”, “Розвійтеся з вітром”, які чоловік закінчив словами:

Ті скарби найкращі душі молодої,

Розтратив я марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

Все це мене зачарувало так, що я не відчував, чи я на грішній землі, чи десь у чистім піднебессі. Мабуть, що там, бо коли він сказав: “О, ми вже під’їжджаємо, треба виходити”, то я не почув його, і йому довелося мене запитати: “То ви виходите чи їдете в тупик?”

З вагона ми виходили нарізно і у великому натовпі людей, я його загубив. Трохи згодом у мене майнула думка: “А можна ж було взяти в нього адресу!” Та у вагоні ні він, ні я до цього не додумались.

По приїзді до Києва, на квартиру до господарів, я відразу передивився їхню чималу бібліотеку, яка містилася у двох великих шафах. Там було все: твори російської класики, іноземних письменників, радянських авторів, а ось Лесі Українки, Шевченка, Кобилянської, Франка – нічого. Другого дня я не стільки готувався до університетських занять, скільки читав – перечитував поезію І. Франка, і відкрив для себе такі скарби, про які не відав; мене так зачарувала мова франкових поезій, що я по кілька разів перечитував один і той же вірш. А “Земле моя, всеплодющая мати” я відразу вивчив напам’ять.

І тепер, коли від тої вагонної зустрічі минуло кілька десятиліть, я щиро вдячний тому простому трудівникові, який не мав вищої освіти (це я відчув відразу), але зумів так глибоко зрозуміти те, що створив, за що боровся, чого хотів Іван Франко для України. А найбільше я вдячний йому за те, що свою палку любов за кілька годин спілкування він зумів передати мені. І нині, якщо мені випадає час на відпочинок, якщо в Україні твориться щось не те, я беру і перечитую Франка. Народжує ж земля такі таланти, от тільки людці не дають їм пробитися до людей, до наших сердець.