nav-left cat-right
cat-right

З якого краю моя хата?.. або формалізм по-українськи

Ігор Худик

В газеті “Час і події» № 36 за 10 – 16 вересня (ст.58) www.chasipodii.net , була надрукована моя стаття, в якій було викинуто основну, на мою думку, частину. Виглядає на те, що редакції забракло мужності і відвертості надрукувати її без цензури. Це повна стаття.

З якого краю моя хата?.. або формалізм по-українськи
З нагоди роковин світлої памяті п. Лева Боднара

Ми, українці, часто запитуємо себе, чому в нас, такого багатостраждального, побожного народу – така важка Доля? Так, це правда, щодо терпінь нашого народу сперечатися важко, а от щодо нашої побожності, нашої віри, запитань виникає чимало. Не думаю, що мені вдастся знайти відповіді на ці непрості питання, але можливо варто було б звернутись в такий спосіб, з цим питанням до ширшого кола наших співвітчизників.
24 серпня в День Незалежності України, минули роковини з дня відходу у Вічність покійного, всіма нами знаного, Лева Боднара. В суботу 29 серпня в церкві св. Ольги і Володимира відправилась Свята Літургія і Панахида. Опісля родина покійного зробила прийняття в Культурному осередку. Левко Боднар очевидно був людиною непересічною! Можливо, я замало знав цю людину, щоб претендувати на якусь обєктивність в цій статті. Скоріше, це особиста думка, власні відчуття і враження від інших людей, які пройшли крізь мене. Самі вони породили ряд актуальних питань, які здається, виходять далеко за межі нашої громади. Я особисто мав щастя познайомитись і сидіти інколи поруч з п. Левком на засіданнях Парафіяльної Ради Церкви св. Володимира і Ольги. Мені дуже подобалось те, що він говорив. Сам не знаю чому мені так імпонувала ця людина? Чимось він нагадував мені мого теж покійного дідуся. Інколи людина може дуже ефектно виглядатити, мати привабливу зовнішність, вишукано і правильно говорити і…, нічого не сказати. Лев Боднар був цілковито іншим – при всій своїй зовнішній скромності, безпосередності і простоті спілкування (не путався у вишуканості слів і фраз) , залишався людиною великої Внутрішньої краси. Говорив те, що думав, без крутійства і підтекстів, прямо і відверто! Говорив те, що веліло йому його Сумління, його Совість, а кажуть що вона, Совість є присутністю Бога у кожному з нас. І, напевно, саме його не заплямлена Совість стала основною перлиною його душі. Недарма, саме його, Лева Боднара часто називали «Совістю української громади». Він прожив яскраве життя і заслужив у Бога не менш яскравий відхід у Вічність. Про таку смерть можна лишень мріяти, таке завершення життя, ми випрошуєм в Бога на Святій Літургіїі кожної неділі.

Кажуть з ним було нелегко. Не дивився на посади і звання. Його прямолінійність сприймали далеко не всі. Напевно й тому, не густо було в Церкві від представників тих чисельних громадських, церковних і політичних організацій, в яких, так віддано працював покійний . Це прикро, але з іншого боку, це ще раз доводить непересічність його особи. Лев Боднар не задавався ціллю «сподобатись усім». Переконаний – визнання ще чекають на нього. Не зрадити своїм життєвим принципам – це виглядає було його основним кредом. Багато закидають йому в нестриманості, нетолерантності, зайвій агресивності, ( здається опускати очі і соватись на стільчиках опонентів, заставляв не підвищений голос п. Боднара, а його колюча Правда ), про те, ніхто, думаю не посміє звинуватити його в байдужості лицемірстві чи продажності. Ховати голову в пісок – не його це було! Багато теплих слів було сказано про Левка Боднара цього дня в осередку . Особливо щиро і просто згадав про нього настоятель Церкви св. Володимира і Ольги – о. Іван Кротець. Дещо нового Левка Боднара, а саме як жартівливого, люблячого батька і дідуся, відкрив нам давній його друг п. Лука Костелина. Його винятковий патріотизм і відданість націоналістичній ідеї згадала п. Наталя Ярова – продовжувач його справи на ним же заснованій радіопрограмі, яка й надалі виходить щочетверга з 8 по 9 год., вечора на 1240 АМ. Про людяність і доброту п. Боднара підкреслила п. Галина Бориславська, голова УГО « Помаранчева Хвиля» організація, яку пан Боднар особливо підримував і застерігав від розколів і чвар (як пророче і актуально), про його діяльність в УККА, говорив Олег Музика. Це все було своєрідним запереченням , так званої «несумісності поколінь», це є доказом того, що між старою і новою іміграцією може бути багато обєднавчих моментів. Слова вдячності і подяки прозвучали від Родини покійного. Через певне хвилювання, мені здається не вдалося вповні донести присутнім, те, що хотів, а саме, звернути увагу на його духовний світ. Як підкреслив п. Лука Костелина пан Боднар був не тільки великим патріотом, а й глибоко віруючою людиною, справжнім християнином, віра в Бога для нього не була формальнісю, це був його стиль мислення, спосіб і суть життя.

Пригадую як підримав мене пан Боднар з пропозицією продажу християнської, релігійної літератури під нашими церквами, якої на сьогодні існує з подостатком. Такі видавництва як «Свічадо», «Місіонер» видають сьогодні дуже якісну і цікаву виховну, науково-популярну релігійну літературу, розраховану для дуже широкого кола читачів, в віковому і професійному вимірі. Це праці відчизняних і переклади знаних богословів і релігійних діячів всього світу, за дуже доступними цінами і на рідній мові !!! Лише на початок 2008 року «Свічадо» видало понад 700 назв загальним тиражем 7.5 млн. примірників. І все це можна замовити в www.Svichado.com з доставкою по всьому світі!..А є ще ж видавництва в Івано-Франківську, Тернополі, Києві. І по сьогодні задаюся питанням: «Чому під нашими церквами, чи біля них ( в залежності від конфесій) продаються кава і солодке, відкритки і сувеніри, інколи патріотична література, а книжці духовній, релігійній, виданій за дозволом Церковної Влади – Цервка знайти місця не може.?!» Мені говорять про можливі фінансові втрати (закуплені книжки не продадуться), а також, про відсутність зацікавленості у людей до даної літератури. Щодо «фінасових ризиків», то мушу зауважити, що мова йде про якісь 500-1000 доларів щоб закупити пробну партію цієї літератури і в найгіршому випадку, (коли це не продасться), це можна б, було подарувати бібліотекам наших українознавчих шкіл, або просто роздати парафіянам в подарок. Ми на організацію різноманітних забав і фестинів на наших парафіях витрачаємо непорівняно більші суми. Я не проти фестинів, вони необхідні для повноцінного життя Парафії , особливо тут на еміграції. Про те, Церква не повинна забувати про своє перше і основне покликання – турботу про духовний стан людини. Це функція і Вчителя і Лікаря і Батька. Це основа основ. Запитаймо щиро себе: «Що є важливіше для Бога – вдало проведена забава, чи бодай ще одна навернена до Нього душа?» А щодо певної незацікавленості людей релігійною літературою, то це би мало стати поважним попередженням про загальний духовний занепад громади, який має і матиме куди більш серйозніші наслідки ніж зменшення чисельності, чи матеріального доходу парафії. Якщо людей не цікавить Божа наука – для чого!?, по що ж, до Церкви йдуть ці люди!? Що очікує таку Парафію в майбутньому? Сучасна людина за своє життя, навчаючись, працюючи, відпочиваючи – перечитує сотні томів. А тепер, признаймося, християни!, – скільки з нас спромоглося хоча би раз в житті прочитати повністю Святе Письмо?… Цей формалізм у Вірі можна подолати, але для того потрібно посилити справжнє спілкування з громадою , особливо з молоддю. Мені здається, що реколекціями, духовними науками, розважаннями про наболілі актуальні проблеми, які нам ставить наскрізь зматеріалізованне сьогодення, можна привернути до Церкви куди більше нових парафіян ніж вдало проведена забава. Формальні підходи породжують формальну віру.
………………………………………………………………………………….
Хотів би зупинитись ще на декількох неприємних моментах, які є теж певним наслідком вищезгаданих проблем. До речі, я дуже хотів поділитись ними з Левом Боднаром і не встиг… Мова йде про наші українські газети. Обидві нагороджені високими, християнськими нагородами, а саме орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ і ІІ ступеня, які, відповідно розміщені на перших сторінках цих видань, а в середині газети рясніють сторінками антихристиянської, безбожної реклами, де пропонуються послуги чисельних магів , ворожок та цілителів на всі смаки і випадки життя. Запитайте любого священника, любої конфесії і він вам підтвердить, що це є велике зло в очах любої Церкви, тяжкий гріх – порушення першої Заповіді Божої, яке тягне за собою жахливі наслідки і в майбутніх поколіннях. У Святому Письмі Старого Завіту Господь забороняє згадані гріхи словами: «Щоб не було в тебе нікого, хто призводив би свого сина чи свою дочку переходити через вогонь; нікого, хто ворожить, або кидає жеребом, або заговорює, або волхвує; або нашіптує, або викликає духів, або віщує, або розпитує мерців. Бо огидний для Господа кожен, хто це робить, і саме за ці гидкі звичаї Господь Бог твій, проганяє ці народи перед тобою» (Втор.18,10-12). Підтвердження цього ми можем ще бачити і в (Лев. 20, 6 і 27); (1 Хрон. 10, 13 -14); (2 Цар. 1, 2 – 4); в Новому Завіті в Діяннях апостолів (13, 6 – 11). Це саме, з огляду Церкви стосується і астрології (гороскопів), хіромантії, виливання воску, замовляння, спірітизму і т.п. Для віруючої людини такі речі є справді недопустимі і образливі. Де-хто каже, що непотрібно на цю пресу звертати увагу, чи брати у руки. Даруйте!, ми маєм такий широкий вибір Україномовної преси в Чікаго? Як мені реалізувати цю заборону стосовно своїх дітей,? Ці газети розбираються одразу ж після недільних Служб, прямо з під наших Церков, банків, магазинів!.. Чому ж ми, християни, мовчимо? За що нагороди роздаємо? Адже вистачило українській громаді мужності, щоб висловити своє обурення і дати гідну відсіч радіо «Ехо Планети, чи, Москви» , коли один із журналістів дозволив собі так брутально зневажити наших матерів. Що ж, відчуття патріотизму нам тоді вистачило. Невже ми так, духовно збідніли?.. Колись на мій телефонний звінок по цьому питанню в одну із редакцій, мене запитали хто я. Я відповів, що є простим пересічним чоловіком, мене перебили і щиро запитали: «То чому я тим переймаюся?!, Для того священники є!..» Вже тут я не знайшовся що сказати… А й справді хто я такий?, і чому священники мовчать? Чи це, не дай Боже, страх, відсутність узгодженої позиції , небажання зайвого галасу?.. Чи ця дрібниця не варта уваги? Але багато людей, особливо емігрантів мого покоління і старші, вважаючи себе християнами, за браком елементарних катехитичних знань, яких просто не було в часи тотального атеїзму на Україні, масово вдаються до послуг цих чародіїв, не відаючи, що чинять… Кажуть хто не знає, той гріха не має. Але, на що надіяться ті, хто знають!?.. Хто відповідь, перед Всевишнім триматиме за це?.. Не раз ми чуємо під час проповідей про те, що зараз як і колись, точиться безперервна війна Між Добром і Злом за кожного з нас, за кожну нашу душу. То хто ж, тоді ми в цій війні !? Мертві, чи ще живі, полонені заручники, чи Воїни Христові?..

Мені можна закинути звичайно, що ці часописи не є релігійними виданнями і як незалежні видання не привязані до Церкви, самі визначають що їм рекламувати. Але наші Парафії, могли б висловити в своїх власних друкованих органах хоча б своє ставлення до цієї проблеми, якщо вона існує, звичайно?! Кажуть, що зараз і на Україні подібні оголошення стали масовим явищем, але не хочеться вірити, що їх друкують газети нагороджені такими високими релігійними нагородами. І тому, якщо вже українські газети в Чікаго не можуть «вижити» без цих рекламодавців, то пасувало б їм, хоча б відмовитись від цих Церковних нагород, щоб не компроментувати ні тих Хто давав цю нагороду, ні, з рештою, й тих рекламодавців. Очевидно, що одне з другим ніяк не вяжеться.

…………………………………………………………………………………………………………………..

Думаю покійний Лев Боднар підримав би мене в цьому. Відчуваю, що цією статтею наживу немало ворогів. Перепрошую, за можливо надмірну відвертість і категоричність, але, це був лише один із власних поглядів на ці проблеми . Нам потрібен діалог. Нам всім так бракує відвертої щирої розмови, дружби , підтримки. Кожен намагається випхнути свою хату подальше на край. Дуже широке коло виходить… Вже, часто, не бачим і не чуєм одне одного. Роблячи нові розколи, голосно кричимо про обєднання. Не даєм собі ради з утриманням наших парафій і утворюєм нові конфесії. Зачитуючись псевдохристиянською літературою новітніх, але «власних пророків», штибу Ігоря Каганця, поважно дискутуєм про нагальність розбудови Помісної церкви в Україні. Своєю байдужістю і формальним відношенням до віри, та й зрештою до власного життя, самі готуємо грунт для появи нових «Підгорецьких монахів», нових розколів. Прикриваючись авторитетом Церкви, знову полюєм за виборцем! Коли ми зірвем з себе маску облуди, лицемірства і байдужости?.. Як ми «забалакали» клич «Свій до свого – по своє»!, абсолютно не переймаючись проблемами ближнього свого. Невже нашою ціллю є лишень облаштування тут на Заході свого, нехай і «вишиваного» затишного кутка», з якого будем вчити всіх, як правильно любити Україну?.. Про те, нас ділять хвилі, конфесії, партії й парафії. Коли ми справді протягнем руку одне одному, дивлячись щиро у ввічі не як чужі – а як рідні?!.. Можливо тоді, ми будем спроможні, самі відвезти в Голівуд свої таланти?..

09.02.09 З повагою, Ігор Худик.

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.