nav-left cat-right
cat-right

Два дні, які поза межами України були для нас „Україною”

Лука Костелина

21 і 22 серпня був проведений традиційний український фестиваль. Багато років він відомий у нашому вітряному місті Чикаґо під назвою „Українські Дні”. Його організатором, як і в минулому, був Іллінойський відділ УККА.

„Українські Дні” стали багатолюдним видовищем, яке притягає тисячі українців метрополітену Чикаґо та багатьох представників інших етнічних груп – мешканців околиці, що носить назву „Українське село”. „Українські Дні” – це дні розваги, спілкування, це нагода послухати українські пісні і музику, подивитись виступи різних танцювальних ансамблів, провести два дні на свіжому повітрі та посмакувати наші традиційні страви з добавкою неукраїнських, до яких ми вже звикли. Це також нагода відчути, що нас багато, побачити скільки в нас різних самодіяльних одиниць, талановитих дітей і молоді, творчих керівників, який великий у нас людський потенціал. А коли подумати, „Українські Дні” – це неначе два дні, вирвані з нашого щоденного побуту тут в Америці, перетворені на „Україну”.

Кілька років у рамках „Українських Днів” українська чикаґська громада відзначає річницю проголошення Незалежності України, яка відбулася 24 липня 1991 року. Можливо фестиваль не найкращий форум для відзначення такої вагомої події, якою було проголошення державної Незалежності України. Коли відбувалася святкова частина, її слухали ледве 250 осіб під шатрами, тоді, як на площі, на даний момент, вже були присутніми більше двох тисяч, котрі займалися своїми справами – спортом, їдою, спілкуванням, тощо. Та хто зна, чи й 250 осіб прийшло б на святкування, якщо б воно проходило в якійсь концертній аудиторії.

Святкову частину на відзначення річниці проголошення Незалежності України відкрив голова Іллінойського відділу УККА д-р Олесь Стрільчук та тлі президії, яку становили духовні провідники українських парафій, представники українських громадських організацій та представники міської та штатової адміністрації, яким, напередодні близьких виборів, належить утримувати контакт з українською громадою. Святкове слово виголосив депутат Львівської міської Ради художник Ігор Гавришкевич, англійською – член управи відділу УККА Данило Терлецький. Святкове дійство почалося апелем українських ветеранів Американських збройних сил, виконанням американського та українського гімнів, молитвою, яку провів православний владика Даниїл, а закінчилося виконанням всіма присутніми „Боже великий, єдиний”.

Як атмосфера „Українських Днів” для української чикаґської громади є нагодою глибше відчути себе українцями (у вишиванках), так річниця проголошення державної Незалежності України 24 серпня 1991 є нагодою до роздумів про те, що відбулося, куди сьогодні прямуємо, що робимо для утвердження акту проголошення, яку відповідальність несемо за його збереження та утвердження. Тут дозволю собі висловити особисту думку, яку я вже й раніше висловлював, і яку висловлюють інші. Мені здається, що нам треба відноситися до акту від 24 серпня 1991 року як акту відновлення Державної Незалежності України, бо в нас вже були акти проголошення. Пригадаймо їх: – 15 березня 1939 року, 1 листопада 1918 року, 22 січня 1918, а ще був акт відновлення від 1941 року. Тому акт від 24 серпня 1991 року треба сприймати не тільки як акт проголошення незалежності „виходячи із смертельної небезпеки, яка була нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР”, як зазначено у документі тодішньої Верховної Ради УРСР, але розцінювати його як акт відновлення державницьких традицій з нашого минулого. Україна має державницькі традиції, а ними були: Русь-Україна за княжих часів, державність козацького періоду, державність періоду на початку 20 століття. Це наша державницька традиція, а переворот в СРСР в 1991 році був тільки нагодою для нашого народу вирватися з-під колоніального поневолення тодішньої комуністичної Росії.

Ми ще й сьогодні невповні позбулися тенет російського імперіалізму. Напередодні річниці від 10 по 15-те серпня Дослідчий Цент Розумкова провів опитування громадян України стосовно того, як вони сьогодні сприймають день проголошення незалежності. Більшість громадян (57,2 відсотки) вважають , що це свято, з яких 16,7 вважають великим святом, 40,5 звичайним святом. Але для 31,9 відсотків громадян „це не свято, а тільки вихідний день”, а для 7,9 відсотків – „він повинен бути робочим (днем)”. До останньої групи, мабуть, належать люди п’ятої колони.

Знаємо, що в 1991 році, під час проведення референдуму 1 грудня 90,92 відсотків громадян України висловилися за Незалежність України. В наступних роках на питання, як вони голосували б, якщо б проводився референдум, то відсоток тих, що підтримували б проголошення незалежності знижувався. В цьому році результати опитування проведені Центром Розумкова засвідчили, що якщо б сьогодні був проведений референдум, то за незалежність проголосувало б 59,1 відсотка громадян України. Було зазначено, що це найкращий показник відколи такі опитування проводяться. Однак більшість з тих, що виступають в користь незалежності, висловилися, що” їхні родини більше втратили від здобуття незалежності, ніж виграли”. Хотілося б, щоб ці показники були кращими, однак треба радіти, що після початкової ейфорії в 1991 стан був гірший, і тільки кілька років тому він почав покращуватися.

З приходом до влади проросійського президента дехто вважає, що під національним оглядом дещо може погіршитися в Україні. Заразом поширюється погляд, що на кожну погану акцію сьогоднішньої української влади, буде сильніша, як коли-небуть, протиреакція, бо народ мав нагоду відчути свободу, позбутися страху, ступити на шлях корисних починів в економіці, освіті, культурі, а, зокрема, в релігійно-духовній царині.

Ми, котрі живемо поза межами Батьківщини, бачимо справи по-своєму, дещо відмінно від тих, що живуть в Україні, і наші погляди напевно відрізняються від тих, що визначили результати Дослідчого Центру Розумкова. Тому під час „Українських Днів” я задумав звернутися до декого із відомих людей нашої громади з проханням, щоб вони поділилися своїми почуттями з приводу свята проголошення Незалежності України, висловили свої думки відносно сьогодення в Україні та її майбутнього.

Як і можна було сподіватися, д-р Віра Боднарук, голова Т-ва Української мови ім. Тараса Шевченка, торкнулася питання мови та діяльності просвітянців. Вона сказала:

«Я думаю, що 19 років незалежності України – це поважний вік. Тому я дуже тішуся, що ми можемо святкувати цю річницю. Стосовно України, ми маємо контакти з Т-вом Просвіта у всіх областях України та з деякими університетами. Всюди відчувається розчарування відносно того, що новий президент атакує українську мову, нівелює вимоги на іспити з української мови. Але я думаю, що студенти і просвітяни налаштовані боротися за демократичну державу, щоби вона процвітала, щоби була незалежна. І це всюди відчувається. Правда, є старші просвітяни – вони дуже розчаровані; молодші готові боротися на інтелектуальному рівні. Нас тішить те, що багато молодих студентів-просвітян мають доступ до інтернету і коли десь є якийсь протест, скажімо в Донецьку, чи Запоріжжю, про це всі швидко знаємо і стараємося про це інших повідомляти. Такий контакт дуже позитивний. Сьогодні немає залізної заслони, яка була колись. Щодо майбутності України, я думаю, що кожна молода держава переживає «височини і низини», що тепер переживає наша молода держава. Нам це може не подобатися, але я думаю, що це нормальний процес. Коли подивитися в історію, то дуже часто таке було в інших народів. Тому я позитивно дивлюся на майбутнє України. Я переконана, що на всі тиски, які тепер будуть відбуватися, зокрема стосовно мови, буде відповідна й рішуча реакція».

Полковника Романа Ґоляша також турбує сьогоднішний стан в Україні, а вихід з нього залежить від людей, що сьогодні живуть в Україні. Ось його коментар.

« У мене сьогодні надзвичайно позитивні вражіння. Ми кожного року відзначаємо свято Незалежності України і така оказія дає нам нагоду зійтися разом, краще запізнатися, послухати українських пісень, побачити народні танці у виконанні різних колективів. Відносно ситуації в Україні – ні політичний, ні національний стан там не виглядає дуже добре. Я не бачу нічого в діях Президента Януковича, що він буде працювати на користь України. Він буде працювати на користь Москви. Це можна бачити з того, що поширюється акція на збільшення вжитку російської мови та акція на замовчування питання про голодомор. Янукович в своїй політичній діяльності веде до тісних зв’язків з Москвою У цьому всьому для України немає нічого ні позитивного, ні корисного. Тому те, що діється в Україні, мені зовсім не подобається. Стосовно майбутності, вона залежатиме не від нас тут на еміграції, але від людей там в Україні. Українцям треба пробудитися і стати більш твердими на своїх національних позиціях, боронити свою мову, історію, культуру. А для цього там в Україні треба більше і кращих провідників.

Куратор Українського Національного Музею в Чикаґо і директор радіопрограми „Нова хвиля” пані Марійка Климчак висловила свою думку, для кого сьогоднішнє свято вагоме, свою турботу за економічний стан людей на Батьківщині, і поділилася своїм оптимізмом, що краще майбутнє створить нове, молоде, освічене покоління.

«Якщо говорити про те, що сьогодні дійсно велике свято, то напевно воно велике тільки для певної частини людей, і право на нього мають, в першу чергу ті, які в 20-му столітті воювали за незалежність України, які віддали своє життя за неї, і ті, які з різних причин після Другої Світової війни перенеслися сюди на чужину й своїми ідеями і діями виборювали ту незалежність. Незалежність, що була проголошена 19 років тому, асоціюється в нас тільки з „Українськими Днями”. Це ті два дні, коли ми, одягнувшись у вишиту сорочку, можемо тут прийти, повеселитися, бути щасливі й радісні. Але, з другої сторони, я не буду оптимістичним песимістом, якщо приглянутись до того, що відбувається в Україні. Воно абсолютно не відповідає святу, духові свята, коли країна – банкрут, коли пенсіонери не мають за що купити собі хліба. Це просто країна, яка опинилася в новому радянському союзі, навіть не в ньому, а в руках олігархів, які нею крутять, як хочуть. Щодо майбутності України, то я її бачу радісною, щасливою. Я недавно повернулася з України. Я бачу, як молодь береться до навчання, як укладаються молоді люди, та що вони дійсно хочуть для України добра. Вони вивчають різні іноземні мови, і вони сьогодні мають нагоду виїхати за кордон, трохи попрацювати, щоб повернутися (хоч не всі) і працювати на Україну, бо вони її дуже люблять.

В розмові з Протоієреєм о. Віктором Полярним, настоятелем православної парафії св. Андрія КП я чув оптимізм, який зроджують позитивні дії. Ось слова отця:

«Сьогодні дійсно велика річниця. Ми завжди мусимо пам’ятати, де ми були, де ми знаходимося сьогодні. Багато з нас хотіли б бачити Україну кращою, але дякувати Богу, ми сьогодні маємо вільні церкви на Україні – православну і греко-католицьку – їх ніхто сьогодні не переслідує. Ми дуже багато придбали за Президента Ющенка, як сказав нам сьогодні на святі Львівський депутат. Колись були такі часи, що ніхто не смів сказати слово Бандера, Петлюра, Коновалець – за вислів цих імен люди опинялися в Сибірі. Ми сьогодні завдячуємо за це тим людям, що до цього причинилися. У економічному сенсі я хотів би бачити Україну неначе 51-им штатом Америки – процвітаючу. Може до того прийде. Ось що мене сьогодні радує. Лиш подивіться, найбільшою й найчисельнішою в нас є Українська Православна Церква Київського Патріярхату, об’єднує до 15-и мільйонів вірних. І коли приїздив в Україну Патріярх Кирил, то вона стала на захист українського провослав’я з її Патріярхом Філаретом, єпископами, її вірними тоді, як багато інших сидять на плоті, чекаючи, що завтра буде. За 19 років ми багато зробили, бо в нас ще ніколи не було такої сильної Церкви, як сьогодні церква, КП. Звичайно, хотілося б мати і Лавру, і Софію, і Почаївську Лавру – прийде на все час. Я людина оптимістична, бо якщо будемо оптимістами, то в нас щось буде. Україна йде вперед, може часом два кроки вперед, один назад, але рухаємося. І щонайважніше, щоб ми йшли, не зупинялися. І я думаю, що нас сьогодні вже ніщо не зупинить. Я молюся до Бога, щоб мої оптимістичні мрії здійснилися.

Свою останню розмову я провів із знайомим, паном Василем Климом. Для мене, як бойка, розмова з п. Василем була цікавою хоч-би тому, що п. Василь недавно повернувся з України, а перебуваючи там, був на ІІ-Світовому Конґресі бойків у м. Турка. Тут вибране з нашої розмови.

- Можна багато розказувати – говорив Василь,- бо все проходило дуже гарно. Був чудовий концерт, виступало багато чудових артистів різного віку (вокалістів і музикантів) і не тільки з Бойкіщини, але також з сусідніх областей, і навіть із земель, що сьогодні включені до Польщі та з Словаччини. Все проходило на широкому полі, при участі багатьох людей. Було чудове озвучення – люди могли чути виконавців на далекій віддалі. Було весело, більшість людей була одягнута в національні строї і можна було розрізняти, хто з яких сторін. А чудові краєвиди і звуки трембіт прикрашали це дійство.

Чудовий опис завершального дня Конґресу п. Василь закінчив штрихами темнішої фарби. Він говорив, що після змін у виконавчій владі, люди стали пригноблені і дещо безпорадні, бачачи її велику неприхильність до національного відродження. Люди не знають, що робити, а причиною такого стану, п. Василь вважає, є брак розвиненого громадського життя і брак активістів. Бракує провідників, і є постійне нарікання на брак фінансів. (Якби то так заступити брак фінансів доброчинністю?). Закінчив свою розмову Василь кажучи, що воно вже й не так скупо за ті фінанси, якщо б хоч частка була спрямована туди, де треба – на культурні потреби, на громадські заходи, на розвиток культурно-національного життя.

Хочу закінчити свій репортаж згадкою про те, що вранці, поки прийшов на „Українські Дні” я був у церкві св. Володимира і Ольги. Святу Літургію служив о. Архимандрит Іван Кротець. Він теж мав проповідь. Була чітка, глибока і продумана. Отець Іван часто може сказати добру, повчальну проповідь. Цим разом він говорив про брак єдності не в сенсі, що нам за неї треба молитися, а в сенсі, що ми не вміємо, або не хочемо, підтримувати тих, кого треба підтримувати, і то в різних сферах нашого людського життя – громадському, політичному, релігійному. На підтвердження своїх думок він наводив приклади. Мій висновок – може саме в цьому наша біда, що не маємо відчуття послуху, підпорядкованості принципам і тим, хто їх проповідує, що любимо бути „малими отаманами”, замість мати одного великого, бо мовляв, він не кращий за мене. Чому ми такі?

Лука Костелина

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.