nav-left cat-right
cat-right

Українська толока 2006

“В Палатайн усіх склика

“Українська толока…” 

            Це відбувалося у суботу 2 вересня 2006 р. …

Рано-вранці дві сусідки зустрілись, щоб випити “філіжанку” кави. Між ними зав’язалась така розмова:

-           “Чи ти чула, Марусю, в Палатайні завтра буде проводитися фестин      “Українська толока”?

-           “О, направду? – і хто ж його організовує?” – питає друга.

-           “Кажуть, якась там “Помаранчева хвиля”.

-           “Ой, не витримаю! Де ж-то вони людей наберуть? Хто до них прийде?”

-           “Слухай, давай-но поїдемо туди і самі усе побачимо…”

-           “Ну, а де ж той Палатайн знаходиться?”

-           “Не хвилюйся, знайдемо. Як кажуть: “язик до Києва доведе”… .

            Вирішили. Зробили. У неділю, 3 вересня, після закінчення Служби Божої, наші “кумасі” попрямували до міста Палатайн.

            І очам своїм не повірили!!! На майдані, коло СУМ-у було людно і весело… .    З боку сцени лунала музика, десь далі ароматно пахли шашлики, із кухні доносився шум і гамір. Там утворилась велика черга. Кожний хотів покуштувати українські страви, які були так дбайливо приготовлені нашими шановними господинями. Та й вибір був чималий: вареники та голубці, кури, капуста з ковбасою, борщ з пампушками, а на десерт – кава і солодке.

Все було дуже смачно, а глянувши на жінок у жовто-блакитних фартушках – душа раділа. Вони були усміхнені та привітні. Ще б пак! За день до фестину аж до ночі не могли порозходитись – ні про який сон ніхто і не думав… .

            Настрій був піднесений та святковий. Адже це перший фестин, який проводить “Помаранчева хвиля”. Взагалі ця організація дуже молода – існує всього один рік. Та за цей час було проведено багато міроприємств, зустрічей та свят.

“Помаранчева хвиля” має велике майбутнє, бо до неї входять чудові люди різного віку, але усіх об’єднує одна свята ідея: об’єднати громаду, особливо новоприбулих українців, з метою збереження українських традицій, культури, мови.

            Сама по собі ідея проведення фестину “Українська толока” у м. Палатайн була дуже вдала. Адже тут вже існує велика і діюча громада, багато молоді і є надія на подальше розширення та співпрацю.

             Приємно було бачити о. Михайла Кузьму – священника греко-католицької церкви у м. Палатайн та о. Богдана Калинюка – настоятеля православної церкви у Блюмінгдейл, які сиділи за одним столом і вели дружню розмову. Як у пісні співається: “одна родина за столом…”. І, Слава Богу, що ми українці маємо тут, у далекій Америці, свою церковну родину – джерело, із якого черпаємо святу воду для морального і духовного збагачення душі.

            Надзвичайно цікавою була мистецька програма, а її ведучі Ольга Винничук та Ярослав Боднар особисто є членами УГО “Помаранчева хвиля”.

            Після закінчення фестину відбулася українська дискотека, яку проводив дискжокей Михайло Калинюк (син о. Богдана Калинюка). З різних куточків Чікаго та околиць прибули сюди молоді люди. Деякі приїхали навіть із Milwaukee і Rockford.

            Знаєте, я особисто, до “молоді” себе вже не відношу, але теж із задоволенням потанцювала під звуки сучасної української музики. Найбільше вразило те, що молоді дівчата і хлопці не тільки активно танцювали, слухаючі українські пісні, але й підспівували, при чому знали напам’ять майже усі слова. Серце радувалось, дивлячись на них і душа переповнювалась емоціями. “Це ж наші діти – майбутнє української громади в Америці. Кому ж як не їм продовжувати велику ідею батьків та дідів”. Я думаю, ми можемо бути спокійними – наша справа в надійних руках.

            Традиційно підтримала Українську Громадську Організацію “Помаранчева хвиля” наша єдина в Чікаго українська фінансова установа Каса “Самопоміч”, подарувавши на проведення Української толоки чек на суму $1000.00 і призи на лоторею. На проведення аукціону надзвичайно гарні речі подарували Ольга Винничук, родина Яцковських, Лука Костелина.

            А на закінчення хочу подякувати організаторам толоки, а саме: Тарасу і Дарії Василикам, Луці Костелині, Стефі Собчук, Ользі Винничук, Галині Бориславській, Роману і Наталці Яцковським, Леву Боднару, Евгенії Лущак, Лесі Фігель, Марті Андрусейко, Ярославу і Марії Купчакам, Ярославу Боднару,  Івану Дем’янцю, Василю Бойченюку та Евгенії Семенців, Володимиру Подьо, Івану Білецькому, Любі Хащук та іншим. Неможливо не згадати нашу молодь, яка разом із батьками доклала зусилля для успішного проведення толоки. Це – Марта Бориславська, Юрій Фігель, Роксоляна Яцковська.

            Хочу побажати “Помаранчевій хвилі” здоров’я, добра, успіхів, втілити у життя усе, що задумалось. Нехай Господь буде з Вами!

            І я вірю, що все буде чудово, бо в розмові з головою організаційного комітету Тарасом Василиком, на моє запитання: “Чи ви думаєте у наступному році ми знову матимемо “Українську толоку” в Палатайні?”, – він сміливо і гордо відповів:

“Безумовно. Ми народ впертий і завжди доводимо розпочату справу до кінця…”                 “Дай Вам Боже!”

                                                                                                   Ірина Ценглевич

м. Палатайн

 

На українській толоці 

          Неділя, 3 вересня 2006 року, напричуд була сонячна, тепла із подихом легенького вітерця. Сонце всміхалося зранку всім, хто завітав на площу біля будинку СУМ-у – ООЧСУ містечка Палатайн, де мало розпочатися гарне свято, традиційне для нашої нації – толока.

            Ще зазделегідь комітет “Помаранчевої хвилі” розприділив обов’язки, бо організація такого видовища потребувала чимало людей, енергійних, працьовитих, не байдужих до українських прадавніх звичаїв, із максимально збереженими традиціями, які ще тепер пам’ятають, як в Україні, так і в діаспорі.

            Треба згадати, що у 80-их та 90-их роках українська толока почала відновлюватись вУкраїні завдяки відомому гуцульському соловію – Іванкові Поповичу. Вперше таке свято було організоване ним на своїй батьківщині, у Рахові, пізніше такі святкування огорнули всю Україну. Був відкритий навіть фонд Івана Поповича, банківський рахунок щодо організації української толоки.      Особисто я була на таких святах і на Буковині, і на Хмельниччині, і на Тернопільщині. Але в пам’ять найбільше закарбувалася Херсонщина, Гола Пристань. Стадіон був переповнений, а всі із захватом зустрічали кубанських козаків і козачок. По-правді сказати, якась велика гордість за свою націю переповнювала емоціями душу, бо те, що закладено в генах нашого народу, що всмокталося з молоком матері, що вкорінилося тисячоліттями – неможливо заморити голодом, спопелити переселеннями, налякати смертю, змести з лиця землі. Приходить весна і коріння випускає нові, молоді пагінці, які міцніють, стають на ноги, продовжуючи життя, бо мають сильну кореневу систему і свій сік землі. Ось чому наші традиції такі живучі, такі невмирущі і кордонів вони не мають.

            До речі саме слово толока означає рівнинну галявину на узбережжі річки і має воно два лексичних значення.

            Перше – це жертовна, милосердна допомога старшим людям, немічним, одиноким, підкошеним невилікованою хворобою, вдовам чи вдівцям, калікам у підтримуванні господарства різного роду. У деяких регіонах західних областей слово толока називають “клака”.

            Колись давно, в четвер або в суботу, збирались люди біля хати на подвір’ї, де згодом кипіла робота: у східних, центральних та південних регіонах України, де менше було лісів, на толоці робили саман із соломи та глини, який висихав на сонці та служив будівельним матеріалом для зведення стін будинку.

У західних регіонах, де було багато лісів, підготовлювали на толоках зруб для зведення дерев’яних стін, а коли вже були зведені стіни, то на толоці мастили хату, гладили, білили, підводили глиєм (синюватою глиною). На толоці лагодили дахи будинків, пошиваючи паровицями із снопів жита чи драницями із сосни чи ялиці. Іноді толока зводила льох, стодолу, стайню, робила у саду ліску (лозницю), щоб мати на зиму сушені фрукти. На толоці копали криниці, прокладали мости, кладки через річку, копали рови, щоб не підходила вода до хати під час весняних повіней та осінніх затяжних дощів. Толоку збирали в допомозі сапання, косовиці, збирання врожаю. Ну а після роботи, як годиться, за давнім звичаєм, вгощалися медівкою, квасом, пивом. І саме тут не обходилося без жарту, веселої пісні, запального танцю, музик.

            Друге лексичне значення толока за останніх 100-150 років витіснилося іншими назвами. Старші люди згадували, що ще їх мама, як дівувала, то говорили: “Йду на данець , на толоку.” Пізніше саме слово толока витіснилося іншими назвами: обжинками, Днем урожаю, Днем молоді, Днем хлібороба, першої борозни, скибки хліба, тощо. Та відродження української толоки відбулося, і зараз такі свята не є новизною в Україні.

            От як толока відбувалася на Буковині, за давніми розповідями мого дідуся Давида Хоміка, та спогадів його матері Анни, сестри Марії, батька Єремія.

            Масові ігри та гуляння починалися ще в суботу по полудні. Калфи – головні, старші легені, які цієї осені мали намір оженитися, збирались на зарінку, на великій рівнинній галявині, яку називали толокою. Між чотирьох вільх чи ялиць, на висоті 4-5 метрів зводили дерев’яний поміст зі сходами. Це майстрування закінчували до заходу сонця. Кожен калфа, здебільшого це був авторитетний парубок в гурті, музикант, організовува свій кут чи вулицю на толоку. У суботу домовлялися між собою щодо національного одягу, місця перебування кута чи вулиці на толоці; калфи домовлялися про складщину, щоб закупити квас, пиво, мати питну воду у великих бочках. Саме в суботу лагодилися кладки, нові прокладались через річку, ремонтувались мости, підшальовувались перелази, бо люди приїзджали і возами на конях, биках, хто чим міг.

            А в неділю, вранці, до схід сонця, заручені дівчата, перед тим як йти до церкви, приходили на толоку і починали прибирати галявину, бо тут в будний день паслась худоба. Прибравши всю толоку, вони нарізали з кольорового паперу стрічки, якими їхні наречені огорожували толоку, чіпляючи стрічки до віт дерев, які росли обабіч. Деякі дівчата робили великі вовняні китиці, які служили прикрасами скрізь, навіть для коней, але кожна дівчина для свого нареченого плела маленький віночок із мірти, який прикріплювався до дзеркальця, а дзеркальце закріплювалося на капелюхах з лівого боку. З боку дзеркальця пришивали пучечок фарбованого пір’я, колір його символізував і представляв кут чи вулицю села. Якого кольору було пір’я в легеня на капелюсі, такого ж кольору були стрічки на голові дівчат. Кожна дівчина, яка була заручена, приносила із свого приданого найкращий килим. Ними легені оббивали поміст для троїстих музик та застеляли лавиці, де мали сидіти старші люди села: батьки, матері, дідусі, бабусі.

            Свято розпочиналося в неділю після Служби Божої десь о 12 годині. З кожного кута сходилися музики, за якими йшли молоді, іноді і старші люди, співаючи пісень, та так голосно, щоб було чути, який кут найорганізованіший. Співаючи пісень, молодь пританцьовувала, сходячись на зарінок, займала зазделегідь визначене місце.

            Якщо хлопець хотів взяти в танець дівчину з іншого кута чи вулиці, то перш за все питав дозволу у калфи, а потім ставав на проти неї посередині толоки і кліпав одним оком на неї, а дівчина ніяковіючи запитувала:

-                     Мене?

-                     Так, так, – відповідав легінь.

 

            Першим танцем на толоці була “Гуцулка”. Танцювали зразу по-двоє, потім по-четверо, згодом по-восьмеро. А в кінці робили 5-6 великих кругів, де підносили дівчат на руках. А музики витинали сирби, косої, голубки, горимари, польки.

            Обабіч толоки з одного боку сиділи поважні люди, уже старші, заміжні і жонаті, які мали дочку на виданні чи сина для женіння. Газди і газдині саме тут придивлялися до майбутньої невістки чи зятя, а дівчата-цокотухи обдивлялися одна в одної узори сорочок, запасок, горботок, поясів, боярків, стрічок, коралів та дукачів. Толока була цікава і дітворі, вони грались лованки, хованки, бавлячись пищиками, які свистали, де-хто підігравав на дримбі чи сопілці, дівчата ласувались півниками та зайчиками з паленого цукру.

Саме тут, на толоці, газди домовлялись про виміну зерна, тут могли згодити і продати корову, бичка, коня, тут заказували ткацький реманент у вмілих теслярів. Жінки на толоці могли виміняти полотно на тонше і майстерно вибілене. На толоці з другого боку узбережжя річки на підводах люди зводили все, що могли продати. А калфи вгощали всіх квасом, пивом та ставили стіл з їдою для музикантів. На толоці можна було купити дукачі, коралі, торбини, тайстри, топорці, сопілки, капелюхи, сардаки, череси і багато іншого краму. Тут був весь сільсько-господарський реманент, починаючи від коси, граблів, ціпа і закінчуючи колесами до возів, кульчугами, збруєю коня чи кошем. Отак до заходу сонця, цілий світовий день веселилися наші предки на толоці. А були вони вправні до роботи, гучні на співанку, запальні до танцю та гостроязикі на жарт.

            Тому, відроджуючи українську толоку на американському континенті, так хочеться, щоб це свято вкорінилося на цій красивій по-своєму, багатій і щедрій землі, щоб воно, як і колись, гуртувало нас усіх в одну, міцну духом громаду, незалежно, якої ми хвилі, до якої церкви ходимо, скільки нам літ і які політичні погляди підтримуємо. Ми свято повинні пам’ятати і наголошувати нашим дітям і внукам, що ми усі є дітищами тих праукраїнців, які розселилися по всіх континентах земної кулі і зуміли зберегти традицію не тільки толоки, а багато-багато іншого. Серед них і закликання весни гаївками та веснянками, ритуал “паління діда” перед Великоднем, русальні виводи, святкування Івана Купала та очищення душ вогнем, різного роду вечорниці, водіння Кози на Маланці і славнозвісні ярмарки, де народжувались перші умільці вертепського характеру, драматичні гуртки, клоунади, майбутні майстри циркового мистецтва.

            Тому започаткувати і підтримувати свято української толоки у США, в Чікаго, в одній з найчисельніших громад української діаспори дуже важливо і почесно. Наша діаспора завжди цінує українську мову, звичаї, реліквії, традиції, адже ніяка національна громада не має свого Села. А ми маємо з нашими церквами, осередком, музеями, радіо, телебаченням, торговельними центрами, тощо. Саме за це ми низько схиляємо голову перед перщою, другою та третьою хвилями еміграції і хочемо сказати, що докладемо всіх зусиль, щоб продовжити процвітання українського барвінкового звичаю на американській землі.

            Отож, як годиться, ще з п’ятниці та в суботу почалися приготування до української толоки. Звозилися продукти, складалось меню, велася підготовка приміщення на випадок дощової погоди.  Вже в суботу кипіла робота: ліпили вареники, робили голубці, тушили капусту, варили борщ, пекли пампушки, готували м’ясо на шашлики, смажили кури, ковбасу, приготовляли поміст для музик, які вже в суботу та в неділю зранку проводили репетиції з бажаючими взяти участь у святі “Українська толока”, епіграфом якого було: “Таланти твої, Україно”. А наша українська громада в Чікаго багата на таланти.

            Свято озвучувалось і супроводжувалось гуртом “Черемшина” ( у складі: Тараса Корецького, Ярослава Боднара та Ольги Винничук). Урочиста частина розпочалася о 2-ій годині пополудні ведучими Ольгою Винничук та Ярославом Боднаром, які розповіли про українську толоку, її значення, походження та святкування. А потім на сцену запросили членів комітету організації “Помаранчева хвиля” та всіх, які допомагали в організації цього свята, хто не був байдужим до його проведення і доклав усіх зусиль і свого вміння зробити його ще кращим.

Від організації “Помаранчева хвиля” виступив Тарас Василик, який виніс подяку усім за сумлінну працю. Це: Стефі Собчук, Луці Крстелині, Євгенії Лущак, Ярославу та Марії Купчакам, Марті Андрусейко, Івану Дем’янцю, Василю Бойченюку та Євгенії Семенців, Володимиру Подьо, родинам Фігель, Яцковських,  Бориславських, Василиків і багатьом іншим.

-           На нашій толоці, – сказав Тарас Василик, – ми закладаємо першу цеглину духовного єднання, бо тільки спільними зусиллями, у співпраці, ми зможемо зберегти і примножити наші українські традиції на чужині. Ми усі віримо, що “Українська толока” стане символічним традиційним святом для об’єднання українців в Чікаго.

            На свято Володимир Подьо приніс запашний, рум’яний коровай, та бджолиний дар-мед. Ведучі, подякувавши за цей Божий дар, піднесли коровай на вишитому рушникові одному з найдосвідченіших і старших людей “Помаранчевої хвилі”  – Луці Костелині, який приймаючи до рук хліб-сіль, сказав про його святість, шанобливе ставлення, адже спокон-віку-віків ним приймали гостей, запрошували до гостини, благословляли на добро, злагоду й мир. З великими почестями коровай піднесли до двох представників нашої кредитівки “Самопоміч” –  до Павла Олексюка та Романа Яцковького, які поцілувавши коровай, подали його красуні-осені Євгенії Семенців.

-           Прийми, осене, цей Божий дар, наш коровай, від Бога багато, від нас мало, – сказали вони. А мало чи не мало, посудіть самі, бо наша кредитівка “Самопоміч”, очолювана п. Богданом Ватралем, ще ніколи нікому не відмовляла у допомозі. Вона відгукується на всі міроприємства, які проводяться в громаді, в школах, церквах, організаціях. На святі представники кредитівки вручили “Помаранчевій хвилі” чек на суму $1000.00.

             По правді, без нашої крадитівки було б важко робити кроки вперед, утверджуючись в українській діаспорі. То ж велике спасибі за співпрацю, розуміння і підтримку.

            А наша осінь прийшла на свято не сама, на гостину завітали її сестри, які після її звернення до товариства пригощали всіх хлібом-сіллю та медом. А сказала осінь до громади такі слова:

-           Господи Боже! Як Ти допоміг вродити нашому хлібові, зібрати його, звести в комору, у піч всадити, на свято до гостини принести, допоможи і спожити та на другий рік цієї днини дочекати, а там де хліб-сіль навпіл – там злагода і мир.

Перехрестившись і роблячи поклін на схід та захід, північ та південь, вона разом із членами “Помаранчевої хвилі” поділила коровай на чотири частини та разом із своїми сестрами подала усім людям, приказуючи:-     Дай, Боже, ситого життя, як цей Твій дар і солодкого, як мед!

            Після цього, у виконання Насті Лотоцької прозвучав Гімн України та Гімн США, а всі люди стоячи, підспівували, тримаючи руку на грудях біля серця.

            А тут не забарились наші музики. Акордеоніст Степан Шимків зібрав свій гурт, сопілкар–Ярослав Боднар – свій, а цимбаліст Василь Петрованчук – організував усіх, хто був на сцені. Площею лунали пісні звідусіль, підспівували музикам всі, навіть діти. Отак розпочалася концертна програма, яка тривала до 8-ої години вечора і засвідчила про неабияку талановитість учасників свята, не зважаючи ні на вік, ні на занятість.

            Першими на сцені заграли цимбали Василя Петрованчука з Космача, а потім в дуеті з Ярославом Боднаром, який грав на сопілці, задріботіла верховинка, коломийка, гуцулка. А через деякий час полилися мелодії троїстих музик, акордеоніста Степана Шимківа та клавішника Тараса Корецького. Мелодії троїстих самі вели до танцю, а мені перед всім хотілося вклонитися рокам і досвіду цимбаліста Василя Петрованчука, який виявляється знав моїх Буковинських наставників Івана Кирилюка та Юрія Блащука. Від’їжджаючи додому він сказав:

-           Боже! Який я сьогодні щасливий, бо я не сам, я знайшов тут те, що так довго шукав, своїх троїстів і вірю: вони ще зазвучать на радість нашій багаточисельній громаді; нам би тільки скрипалів!

            Троїсти зійшли зі сцени, але ще довго забавляли людей біля столів. Я раділа, бачачи вогник радості в очах Степана Шимківа, який народившись на Закарпатті, навчаючись у Львові, а живучи все життя на Донеччині, зберіг любов до рідної мови, до пісні, до музики.

А слухаючи гру на сопілці Ярослава Боднара мені пригадалися слова Михайла Коцюбинського із фільму “Тіні забутих предків”, навіть вчувся голос Івана Миколайчука:

-           У нього душа флоярами грає! В таку мить кожен думками линув до рідної хати, батьківського порогу, у спогади юних літ, до України.

            А на сцені найбільш занятими людьми були ведучі та Корецький Тарас, який зумів підігравати усім бажаючим виступити, а я тільки милувалась його вправністю.

            Ще зі сцени я запримітила наших дівчат-бандуристок – Ірину Туршин та Дарію Діденко. Повірте мені, аж дух перехопило від радості, бо концертна програма без бандури, як скрипка без смичка. Дівчат довго не відпускали зі сцени, звідусіль лунало “Браво”, а їх дзвінки голоси ще довго лунали на площі.

            Концертна програма була дуже довгою, насиченою, різноманітною. А саме свято “Українська толока” і всі хто його організував із “Помаранчевої хвилі”, хто завітав – дістав благословіння як в суботу вечором, так і в неділю від отця-пароха Богдана Калинюка з Блюмінгдейлу. Уся громада слухала влучну його промову і віру в єдину помісну українську церкву, у світле майбутнє України. Які б тернисті шляхи не доводилось прокладати, як би там не вирішувались питання великими мужами при владі – повернення до того, що ми мали – не буде, воно не можливе. Україна важко прокладає свою стежку, але вона вона є, була і буде і чекає її своя золота дорога в майбутньому.

            Тому саме так гарно сприймалися на святі наші гумористи. Усіх розважав пан Піпак (Марта Андрусейко), який так влучно заспівав нам сучасних коломийок, які викликали оплески всіх присутніх. Жартували і розказували свої бувальщини Ярослав Боднар та Ірина Ценглевич і був той гумор правдивим, дошкульним, але дотепним та влучним.

            Свої поезії та пісні на музику Ярослава Боднара виконали Оксана Вербовська та Анна Лукач. До речі саме на “Українській толоці” сім’я Любомира та Анни Лукачів святкували річницю свого весілля, і їх очі світилися радістю від задоволення, яке вони отримали на святі.

            Свої вірші та авторські пісні нам подарувала Софія Бойко-Тодд, яка і до речі живе в Палатайні. Ну а я вже років п’ять не чула Софію і мені було дуже приємно поспілкуватися і почути її голос.

            Мабуть ні одне свято не обходиться без нашої Насті Лотоцької (учениці Оксани Підручної). Дивлячись на неї, я любувалась її впевненістю, манерою тримати себе на сцені, а погляд бабусі Олі, котра завжди є поруч, додавав її голосу сили і ніжності. Мені подумалось:

-           Немає безталанних дітей, на жаль є байдужі ми, дорослі, що в суматосі буднів іноді не бачимо Божого дару наших дітей. В цім світі так важливо вчасно зробити свій перший крок, вловити миттєвість. Без батьківської допомоги сьогодні стати на ноги – неможливо. Тому, користуючись нагодою, хочу батькам запропонувати прочитати книгу Михайла Івасюка “Монолог перед обличчям сина”. Вона для усіх нас повинна бути настільною книгою.

            Саме за майстерність виконання і сміливість проявлену на святі, всім діточкам, яких було немало, як і переможцям конкурсу на “Кращу господиню” (підготовили і провели цей конкурс з дітьми Роксоляна Яцковська та Люба Собчук і як не дивно серед переможців було четверо хлопчиків і три дівчинки), переможцям на краще читання вірша, акапельного виконання пісні про Україну, -  усім було вручено невеликі пам’ятні подарунки. Усім сподобалась смілива 5-ти річна дівчинка Діанка Собчук, яка виконала пісню “Я – україночка” та прочитала гарно та виразно вірша.

            Нікого не залишив байдужим спів братів Степана та Ярослава Ворожбитів, бо нічого немає прекраснішого за акапельний спів. У хлопців неабиякий дар у виборі репертуару, від Бога співзвучність голосів та майстерне виконання, тому їх довго не відпускали зі сцени.

            Ніжне сопрано Оксани Олексин зворушило наших глядачів, лилася струмком пісня, ніби вливаючись у бистринь Черемошу.

            Та для всіх було несподіванкою побачити Галину Штогрін без гітари; вона співала під фонограму, заставляючи усіх гостей відвернути увагу від наїдків, напитків до сцени. Насичений бархатний голос притягував глядачів, як магнітом. А наостанку вона подарувала всім італійську пісню.  Я знаю багатьох своїх друзів, які зараз в Італії на заробітках і подумала: куди б не закидала нас доля, вона не залишає нас бути байдужими до традиційної пісні того чи іншого краю. Сподіваюсь, що скоро в душі прекрасної співачки Галини Штогрін народиться  англійська пісня українського колоритного виконання, якого ми з нетерпінням будемо чекати на другій рік, на “Українській толоці”.

            Без поезії Тараса Шевченка не обходиться в нас у діаспорі ні один захід чи концертна програма. Тому усі з насолодою і трепетом в душі слухали уривок з поеми Т. Шевченка “Наймичка” у майстерному виконанні члена комітету “Помаранчева хвиля” Галини Бориславської.

            А невдозі площу заполонив тихий з наростаючою силою голос Василя Бойченюка, який, будучи довго в розлуці із дружиною Євгенією, написав пісню присвячену їй. Зараз подружжя подолало всі перепони і вони разом, але в пісні стільки туги за коханою, що не одного глядача вона схвилювала до сліз. Співав Василь від душі для найріднішої йому людини, очі якої світились любов’ю, гордістю і повагою до свого чоловіка. А у присутніх ще довго вчувалось:

-           Євгенія! Євгенія! Євгенія!..

            Океан розділяє нас!..

            Особливою увагою на “Українській толоці” виділялося молоде покоління.

Чарівний голос Романа Сидорука припав до душі всім, навіть діти плескали в долоні і кричали:- Ще! Ще! Браво!

На прохання глядачів Роман Сидорук заспівав пісню на слова Івана Франка “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, та ще й як – по-своєму, оригінально, з такою ніжністю. А особистість Івана Франка  – у пам’ятний ювілейний рік 150-ої річниці – заслуговує уваги і такого майстерного виконання.

            Зовсім недавно на сцені нашої української діаспори в Чікаго з’явилося їм’я Божени Суської – тендітної дівчини із напрочуд сильним голосом, своєрідного тембру звучання. Приємно дивитися на ці паростки, душу заполоняє радість за наше молоде покоління, яке вривається гучним струменем, бо розуміє, що тільки з піснею на устах ми здатні вижити, боротися і перемагати.

            Десь біля 5-ої години ми провели аукціон та розіграли лоторею, яку допомогли провести представники каси “Самопоміч” Василь Клим та Роман Яцковський. Їм допомогали Галина Бориславська, Тарас Василик та невгамовний Лука Костелина. Розігрувалися: наплечники, парасолі, CD плейер, велосипед – призи від “Самопомочі” та DVD від родини Яцковських. На аукціон було виставлено буковинську сорочку, вишиту гладдю (дарунок від Ольги Винничук), вишиту картину (дарунок від Романа і Наталки Яцковських) та пам’ятну ювілейну горілку зі Львова (від Луки і Марії Костелини).

            Десь біля шостої години, коли на свято почала з’їжджатися молодь, серед котрої були гості із Rockford і Milwaukee, очікуючи на молодіжну дискотеку, на сцену вийшов реп-дует “Могіканc” у складі Любка Федюка та Олега Аспіряна, який не залишив байдужим нікого на площі. Л. Федюк прочитав уривок із своєї пісні перед виступом:

 

            “Ще не вмерла Україна, поки ми живемо,

            Ми за тебе, ненько рідна, кров свою проллємо.

            І не треба розділяти Захід-Схід окремо

            Вільними ми народились! Вільними й помремо!”     

           Реп-дует “Могіканс” недавно заявив про себе. Вони відрізняються від інших реп-груп сильними, насиченими драматизмом текстами пісень, оригінальним виконанням, їх не сплутаєш ні з ким. Вони самі пишуть для себе слова і музику, тому там не відчувається копіювання, а існує своя неповторність і велика праця над собою.

Дай, Боже, нашій молоді зеленого світла на дорозі в майбутньому та здійснення всіх задумів.

            Концертну програму закінчила своїм виступом “Черемшина”, а люди веселилися, танцювали до ночі. Збираючи апаратуру я побачила Михайлика Калинюка, який квапився, як дискжокей. На нього чекала молодь з українського Чікаго та околиць і навіть з інших штатів. Свято продовжувалося.

            О 8-ій годині вечора розпочалася перша в Чікаго українська дискотека для молоді, організаторами якої були члени організації “Помаранчева хвиля”.Танці тривали до 12-ої години ночі, а вхід був вільний.

            На закінчення хочу зазначити, що всі, починаючи з кухні, сцени, музик – благодійно віддали свою частку для успішного проведення свята. Тут, на “Українській толоці” були закладені підвалини для духовного єднання української громади, єднання нації, яка того вартує.

             Сподіваюсь, що свято толоки стане традиційним святом організації “Помаранчева хвиля” і до зустрічі на “Українській толоці”

 Режисер програми –cвята “Українська толока” Ольга Винничук

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.