nav-left cat-right
cat-right

Народний депутат України Андрій Шкіль відвідав Чикаґо

Лука Костелина: Народний депутат України Андрій Шкіль відвідав Чикаґо

На протязі чотирьох днів, з 25-го  по 28-го січня 2007 року, був гостем в Чикаґо Андрій Шкіль, депутат до Верховної Ради України 5-го скликання, від Блоку Юлії Тимошенко. Приїхав шановний гість до Чикаґо  на запрошення Української Громадської Організації “Помаранчева Хвиля”.

Андрій Шкіль має  медичну освіту, яку доповнив журналістськими студіями й   саме в цій ділянці проявляв себе в Україні. Працював у різних видавництвах, також у редакції газети націонал-демократичного спрямування “Україна молода”. Андрій Шкіль ісповідує націоналістичну ідеологію, очолює УНА-УНСО. Він прикладний патріот, який не кривить душею, віддав себе втіленню національної ідеї в суспільстві. У 2002 році брав участь у акції “Україна без Кучми”, за що був суджений і ув’язнений – вийшов на волю, коли був обраний  депутатом до облради у Львові. Заразом, він практичний політик, який уважає, що людина може бути корисною, коли знаходиться в структурах, в яких можна впливати на процес державобудівництва.

Народний депутат Андрій Шкіль прилетів до Чікаґо в четвер, 25 січня, о 3:30 дня на летовище О’Гера, користуючись французькою авіалінією, яка обслуговує сполучення між Україною і США. На летовищі  зустріли народного депутата України з хлібом (короваєм) і сіллю члени УГО “Помаранчева Хвиля” Наталія Ярова, Марія Костелина та Роман Яцковський.  І вже того самого дня, о 6:30 вечора, народний депутат України відбув пресову конференцію в Культурному осередку в “Українському селі”.  На прес-конференції були присутні:  телепередача “Узір”, чикаґські газети – “Українське Слово” й “Час і Події” та радіомовлення “Вечірна Трибуна”. Також були присутніми на пресовій конференції  около 60 гостей, які  мали чимало запитань.

Зустріч відкрив заступник голови УГО “Помаранчева Хвиля”  Роман Яцковський, який представив присутнім гостя.  Народний депутат привітався з присутніми і зробив коротке вступне слово, в якому, зокрема,  висловив свою турботу відносно дуже низького рівня, за кількістю,  друкованих видань в Україні на українській мові – газет та журналів.

Вступне слово гостя було коротке, однак йому довелося говорити багато  – давати відповіді на питання присутніх представників ЗМІ та  гостей, що прийшли на прес-конференцію.

Неможливо назвати всі питання, що були звернені до депутата – їх було багато. В більшості, всі відносилися до блоку Юлії Тимошенко, а, зокрема, чому цей Блок голосував за прийняття закону про Кабмін, як рівнож були критичні завваги  стосовно різних подій, які не сприяють на користь національній ідеї. Відповіді Народного депутата на запитання  зводилися до того, що сьогоднішний стан, який маємо,  не є наслідком проголосування за закон про Кабмін, а вислідом довгого процесу, який почався з грудня 2004 рок, коли були прийняті зміни до конституції. Пресова конференція тривала дві години.

На другий день, у п’ятницю, у ранніх годинах,  Андрій Шкіль виступив в етері (ефірі) на “Незалежному радіо”. Тут теж  основну частину його виступу становили   відповіді на різні питання, які завдавали йому  слухачі. Пообідні години  п’ятниці були використані на те, щоб показати гостю з Києва центр вітряного  міста Чикаґо з його високими хмарочосами, які, наче сторожі, бережуть західній беріг  озера  Мічіґен. Знаючи, що Андрій Шкіль любить спорт, зокрема гакі (хокі),  його друзі повели його до стадіону, де він  побачив гру чикаґських “Блек Гокс”.  

Субота  була використана на екскурсію по “Українському селі”, щоб  показати рідкісному гостеві  українські об’єкти: українські церкви,  музеї,  українські магазини, ресторани, будинки молодіжних організацій – нашу українську околицю, проходжуючись якою можна було чути українську мову зустрічних людей. Також відбулися відвідини приміщення Українського консуляту в Чикаґо і в ньому  прийняття. Позитивне і, заразом, похвальне вражіння зробили на народного депутата відвідини Українсько-Американської Федеральної Кредитової Спілки “Самопоміч”, коли президент цієї української фінансової інституції в Чикаґо Богдан Ватраль розказав про економічні послуги, які ця інституція надає нашим людям та її громадську доброчинність, яка останньо сягає мільйон долярів річно.

У суботу, в 7-ій годині  вечора відбулася зустріч з громадою, яку відкрив голова УГО “Помаранчева Хвиля” Тарас Василик. Він подякував Народному депутатові за згоду приїхати до Чикаґа і виступити перед громадою, яка прийшла на зустріч числом 123 особи. При тому він повідомив, що при УГО “Помаранчева Хвиля” створився політично-дискусійний клуб, який улаштовуватиме зустрічі на обговорення різних питань.

Ведення програмою було передане відомій громадській діячці Наталії Яровій.  Після привітання ведуча започаткувала вечір молитвою, а юна Анна Лотоцька на її прохання виконала  національний  гимн. Відтак був обід, під час якого присутніх розважав музичнно-вокальний гурт “Черемшина”. Окремим номером під час обіду був емоційно-ліричний  виступ співака-рецитатора Любомира Федюка. Він заспівав пісню, а  віршем розповів про те, що чекав 9 років, щоб побачити свою маму, яка виїхала на заробітки.  Евгенія Семенців в своєму вірші “Сон” змалювала прекрасну Україну, що їй приснилася в сні. Під кінець обіду господиня приставила присутнім гостя Андрія Шкіля, в коротких  штрихах подала його біографію й попросила  до слова.

Представник уряду України, Народний депутат Андрій Шкіль, говорив  про найновіші політичні події, що відбулися і відбуваються під сучасну пору в Україні, і які зараз є предметом обговорювання на форумі Верховної Ради, розказав про конфлікт між Президентом Ющенком і Кабміном та нюанси пов’язані з переходом від президентсько-парляментської форми влади  до парляментсько-президентської, акцентуючи факт, що президентська влада дещо обмежилась, заразом пригадуючи, що в президента  дальше залишились важелі на прийняття вагомих рішень. В дискусії, яка слідувала, присутні, подібно як у четвер, так і цим разом,  завдавали доповідачеві багато суттєвих і, заразом, дуже гострих запитань стосовно різних проблем, а найбільше таких, які торкалися  відносин між Президентом та Юлією Тимошенко і тих дій,  що їх обрав її Блок. В дискусії займав слово генеральний консул України в Чикаґо Василь Корзаченко, торкаючись позитивного образу України. Дискусія тривала майже до 11:30 вечора і продовжувалась неформально після закриття зустрічі. Тож нелегко передати у короткому репортажі конкретні  запитання, які ставилися  доповідачеві. Я тільки передам кілька стверджень, які були висловлені депутатом у його відповідях: -“Я не  вірю, що можна відмінити конституцію, бо відсутність закону завжди гірша. Нас чекає боротьба і я не знаю, якою вона буде, але наступна влада буде такою, якою мала бути. Будуть нові вибори і треба буде зробити правильний вибір. Справа в тому, що є люди, а ставши міністрами, мали залишитися дальше людьми, а так воно не є, бо посада міняє людей. У нас існує багато криміналітету.” Я спробував тут відобразити три й пів годинну дискусію кількома словами. Якщо я підібрав не ті, які, може,  хотів би доповідач, – я перед ним вибачаюся. Під кінець зацитую ще одну фразу, яку він сказав: “Помаранчева Революція не зникла – люди пам’ятають її результати”.

В неділю Андрій Шкіль був на Святій Літургії в соборі Свв. Володимира й Ольги після якої вступив до церковної авдиторії, куди прийшли богомольці числом около 120 осіб. Тут Настоятель собору Архимандрит о. Іван Кротець представив  своїм парафіянам гостя з України, до яких  останній з приємністю промовив.

Побут Народного депутата Андрія Шкіля в Чикаґо закінчився спільним обідом у церковній авдиторії з активістами та оргагізаторами його відвідин до Чикаґа, після чого  його відвезено на летовище на поворот додому. До речі, обід був оплачений Касою “Самопоміч”.

Про українську чикаґську громаду, а зокрема УГО “Помаранчева хвиля”, знають в Україні. Про неї навіть писали в українських засобах масової інформації. А тому, що її турбують проблеми в Україні, вона не спить, реагує на  них і має відвагу займати стосовно них свою позицію й осіб причетних до них. Вона радіє позитивним і радісним вісткам з України,  висловлює своє негодування стосовно того, що підриває авторитет України, дій проти її сувернітету, дій що гальмують її всесторонній розвиток, а найбільше виступає проти того, що суперечить обраного державного шляху 24 серпня 1991 року – бути незалежною і, додаймо,  українською за змістом. Ми є певні, що такою побачив українську чикаґську громаду Народний депутат України Андрій Шкіль.

 

Наталія Іпатій: Андрій Шкіль: «Усе, чого ми чекали від Ющенка, було йому по плечу»

 Депутати від БЮТ – люди найрізноманітніші. Статус найопозиційніших опозиціонерів України вимагає від них не просто депутатської порядності – надпорядності. Зрозуміло, витримати таку ношу нелегко, тож і мусить Юлія Володимирівна на партійних з’їздах повчати своїх „підопічних”. “Кожен день ви повинні здобувати повагу громадянина. Кожен день, коли ви не здобули повагу громадян, позбавляє нас права наводити порядок в державі”, – втовкмачувала вона нещодавно депутатам на Всеукраїнському форумі БЮТ. Депутата Шкіля на Форумі не було – він в той час був у Чікаго. Втім, повчати, яким має бути депутат, його не потрібно – він і так належить до найзразковіших і найдемократичнішх нардепів. Окрім того – він завжди говорить свою думку – і готовий відповідати за свої слова. А таке серед нардепів рідко трапляється…

Зустріч чіказької преси із Андрієм Шкілем відбулася у четвер 25 січня в Культурному осередку. Двома днями пізніше, у суботу, можливість задати нардепові запитання мав кожен бажаючий.

Закон про Кабмін

Андрій Шкіль: Україна зараз реально розірвана країна.

З усього це видно. Найостанніша подія – «Закон про Кабінет Міністрів». Дуже потрібний закон. Потрібно вирішити питання про те, чи Кабінет Міністрів мусить діяти у межах закону? Потрібно. Раніше цього не хотів Кучма. Жоден президент не хотів мати Кабінет міністрів, котрий діє не за тими правилами, котрі пишуть на Банковій, а за проголосованим у Верховній Раді законом.

Документ готували без перебільшення 3 місяці. І в результаті підготували два різні документи. Жоден із них не досконалий. Із меншого, недосконалого, зробили більший, проголосували. Уже на проголосований наклали вето. А питання в кінці кінців не у тому, хто буде керувати державою. Хто керує державою, написано у Конституції. Україна навіть при усіх труднощах завжди буде керуватися Конституцією.

Політична реформа 2004 року ґрунтувалася на тому, щоб не дати Кучмі піти на третій термін, щоб не дратувати міжнародну громадськість, а дати йому дорогу до крісла прем’єр-міністра із необмеженими повноваженнями. Ось під це підтасовувався даний проект. Ті, хто писав цей проект, дуже сумнівалися, що Кучма колись стане прем’єр-міністром. І ось цей неякісний неповноцінний документ став Конституцією України.

Проблема майбутнього України у протистоянні між гілками влади. І цей конфлікт тягне її назад, замість того, щоб задавати рух вперед. От і виходить, що Україна просто симулює рух уперед.

Я не буду нічого казати про європейські інтеграцію, про нафту, ми з уст прем’єра уже дізналися, що ми до цього й далі не готові. Але я завжди вважав, що принаймні мусять бути хоча б якісь об’єднуючі дати. На жаль, в Україні дуже рідко буває таке, щоб її об’єднала якась перемога чи святкування якихось здобутків. Чомусь здебільшого нас об’єднують трагедії. Наприклад, недавня Чорнобильська і давня, але від цього не менш болісна – Голодомор.

І ось, будь-ласка, вшанування жертв Голодомору в Україні. Теж не без казусів. Тут я маю лист від Януковича, у котрому він дає мені відповідь на запитання, чому в час вшанування жертв він був на полюванні у Білорусії. Ось що він каже: «Я хотів би підкреслити, що кожна людина віддала шану жертвам голодомору у той спосіб, котрий їй видається найбільш щирим». І далі він пояснює, що там він був у якомусь селі, зустрічався із людьми, але жодного разу не каже, що на полюванні він не був.

Грандіозна проблема України у тому, що не існує спільних для усіх дат. І найбільша у цьому провина саме влади. Коли питаєш когось, от чого ти не голосував за те, аби Голодомор в Україні визнали геноцидом, відповідають: «Ну, а як же ж дисципліна…».

А це генетична пам’ять про страждання, вона передається на рівні духу, і не має значення, чи це сталося особисто зі мною, чи з іншою частиною національного тіла.

Убивство Маїлова у Львові, просто через дорогу від дому, де зараз живе моя мама, було задумано для того, аби привернути увагу світової громадськості до голодомору в Україні. Це у Львові, де голодомору як такого не було…

Про мову

От дивина, що наприклад у Франківську українець не може піти до театру і подивитися фільм рідною мовою. Чи не пряме порушення порав людини? В різних регіонах України різні підручники з історії. Чи не парадокс?

Я думаю, багато чого можна зробити, популяризувати, привернути увагу саме через кіно. З 2003 року в Україні було знято 3 фільми про Помаранчеву революцію. Це вже дуже добре. Це справді та подія, котра заслуговує не трьох, а двадцяти трьох фільмів. Але не започатковано жодної художньої стрічки.

З 2004 року не зареєстровано жодного україномовного засобу масової інформації. Ті, що працювали, працюють. Нових – жодного. Середньостатистично реєструють приблиззно 10 ЗМІ на місяць. Тільки не україномовних. Досі немає й жодного популярного щоденного видання українською. «Україна Молода»? Вона «молода». «Дзеркало тижня»? Це тижневик, виходить трьома мовами, розрахований не на найширшу аудиторію. А от для найширшою аудиторії, наприклад видання, котре дуже добре розкуповується у Львові – «Комсомольская правда». Ну хто б міг подумати у 90-му році, що в Україні буде виходити «Комсомольская правда»? Та у страшному сні не бачили.

Хороше видання «Коресспондент». Видавець – американець. На питання, чому видаємо російською, каже: «Так мені ж сказали, що українською купувати не будуть». Хоч він навіть знає, що у Вебстера написано, що державною мовою України є українська. Кажу, от наприклад, практично усі болгари читають російською. Давай у Болгарії видавати газету російською. Не хоче.

Я чомусь вважав, що із приходом нової влади саме ця ситуація зміниться. Ні, ніхто не чекав, що за місяць, за рік, можна провернути щось грандіозне і раптом усе поставити із голови на ноги. Але мабуть саме ці процеси і треба насамперед стимулювати. Слухати теревені про те, що українська комерційно не вигідна – це ж просто дурниці. Маємо статистику. В Україні тільки 1.8% не розуміють української. Це не мешканці Донбасу. Це не мешканці Луганської області. Це Чернівці, Закарпаття, тобто румуни, угорці, та частина населення, котрі вчилися за радянських часів у румунських та угорських школах і вивчали там рідну і російську. Але ці неповні два відсотки погоди не роблять, тому не можна казати, що видання українською не будуть читати, бо не розуміють. Інша справа, якщо написано погано, тоді і я, і ви читати не будемо. Якщо написано добре, то усе буде гаразд.

Вражає те, що закордонні інвестори приходять у видавничу справу уже із цією лапшею на вухах, мовляв, ніхто українською не читає.

Навіть має місце такий парадокс. Газета «Дело». Третина журналістів, котрі працюють там – випускники Львівського державного університету. Усі пишуть українською, бо російської вони просто уже не вчили. Сидить російський редактор і усе це «дєло» перекладає російською. Тому що так вважає видавець.

Практично кожне проблемне питання в Україні старе як світ і уже обросле травою. Жодного питання нового, котре б з’явилося от буквально вчора, немає. І все, що робиться в Україні – це томи про те, чому питання не вирішено. На жаль, українська історія нині так і виглядає – суцільне пояснення того, чому те чи інше не було зроблено, не було доведено до логічного завершення. А насправді проблема у тому, що немає ясно і чітко за демонстрованої мети. Якщо все чітко сформульовано, то навіть той, хто проти, мусить твої аргументи формулювати чітко.

Питання із Голодомором було віховим. Чітко сформулювали – отримали результат. І я наголошую, це було прикладом того, що у політиці все-таки усе вирішує воля і розум.

Про опозицію

-- Я завжди підтримував Юлію, бо вона тактично була на правильній дорозі. Але зараз про БЮТ кажуть, що це блок, котрий не має ні ідеології, ні національної бази, що там зібрані крайні люди від Лук’яненка до Фельдмана. Тобто це люди різних думок, позицій, інтересів. І взагалі немає єдності у цьому конгломераті. То чому ви, патріот, належите до цього блоку?

А.Ш.: Для мене це питання уже давно не провокативне. Абсолютна правда, що до блоку входять дуже різні люди. «Найрізніші» із нього уже навіть вийшли. Але є така в Україні проблема – лава запасних у політичній боротьбі дуже коротка. Хай це не звучить як виправдання, це просто факт. Одні обіцяють, іншим доводиться виконувати. Але врешті-решт, яка різниця, хто обіцяє і хто виконує. Головне, щоб те, що блок обіцяв, було дотримано.

Чому до цього блоку належу я? Я там для того, щоб там була ця національна ідея. Працю за такою формулою: «Якщо ми не можемо переконати у своїх поглядах своє найближче оточення, то як же ми зможемо переконати у цьому весь народ?». От я й переконую. Поглядів своїх я не змінюю і не планую цього робити. Хоч був у нас такий Іван Салій, легендарна постать, котрий сказав, мовляв, тільки дурний своїх поглядів ніколи не змінює, і додав, «До речі, я своїх ніколи не міняв». Кумедно. Щодо дурного, то я так казати не буду, але поглядів своїх я дотримуюсь. Я не вірю, що можна піти у Партію регіонів і там когось у чомусь переконувати. Тому я там, де я можу переконати.

Я вірю у лідерські якості Юлії Тимошенко. Бо для того, щоб досягти мети, потрібні всього дві складові: мета і спосіб її втілення. І вона має обидві.

Я певний, що в Україні рано чи пізно буде або європейська шестипартійна система (дві ліві, дві центристські і дві праві партії), або двопартійна система. І у політиків буде проста альтернатива – або ставати під крило якоїсь політичної сили, або просто сходити на маргінес. Третього немає.

Чи не здається Вам, що проблемою в Україні є відсутність хорошого талановитого політичного піару?

Згідний. Насамперед гостро необхідним є створення нового погляду на українські історичні обставини. Нам справді, я переконаний, історично є чим пишатися.

Для того, щоб дати зрозуміти, наскільки в Україні із цим усім погано, наводжу приклад. Є такий при Верховній Раді Комітет закордонних справ, де я працюю заступником голови. При розгляді бюджету раптом виявилося, що у Комітету забрали 20 мільйонів, раніше призначених на створення позитивного образу України за кордоном і, не знаю, за якою логікою, віддали ці гроші Міністерству освіти. Не маю уяви, як Міністерство освіти буде створювати позитивний образ України за кордоном. Міністр Ніколаєнко теж цього не знає. Просто розподіл коштів іде за таким принципом: не любимо міністра – гроші забираємо, віддаємо тому, котрого любимо.

Просто до влади прийшли люди, котрі вважають себе, умовно скажемо, бізнесменами. Не хочу їх розчаровувати, тому із цього приводу висловлюватися не буду. Але хід їх думок приблизно такий: «Та що там той піар? Ми ж собі рекламу зробили, розкрутилися, у Україну розкрутимо. Кілька там плакатиків, біг-бордиків та й на тому усе». Отакий от дилетантський самовпевнений підхід.

Моя думка: зовнішній піар дуже важливий, але не настільки, як він потрібен всередині. Ось уже два роки суспільство живе подіями 2004-го. А віру треба підливати, як і гордість за власну націю, країну.

Чому ми зараз говоримо про якісь абстрактні речі, коли при владі, на посаді прем’єр-міністра знаходиться неадекватна особа, котра становить реальну загрозу і національній ідеї, і для нації загалом?

Це питання щодо повноважень і розподілу сил, тобто знову повертаємося до закону про Кабінет міністрів.

Тому, хто пише закон, здається, от, мовляв, я такий закон напишу, що мені і туди можна, і сюди можна, мені можна усе і скрізь. А закон це аксіоматично уже для когось обмеження. Якщо комусь можна, то це означає автоматично, що комусь іншому туди уже зась. У Законі про Кабмін 14 неспівпадінь із нині діючою Конституцією. Вилучити ці моменти може лише законодавець. Законодавець не хоче. Президент, як особа, котра має право вето (це, здається, єдине повноваження, котре у нього ще залишилося), вказав на 42 причини, чому це вето накладено. І все зависло. А слід було вказати на 4, перевести ситуацію у площину дискусії і таки прийняти закон. Дискусії не сталося. Закону просто нема. А жити із донецькими без Закону про Кабмін, повірте, набагато складніше, ніж із законом. Значить, усім усе можна. Обмежень не існує.

Кожне протистояння мусить мати якісь конструктивні плоди. Протистояння у політиці безглузде на такому рівні як от «у кого батько сильніший?» А зараз в Україні воно саме та такому рівні.

Про відповідальність

Ви, депутате, нам представили ситуацію, котру ми дуже добре знаємо. А ми хочемо почути конкретно, що буде завтра. На 16-му році незалежності Україна не має провідника. Верховна Рада – просто собі клуб, де зійшлися клани у грі «Хто більше хапне». Створилася 135-та партія. Повно вождів, вождиків і вожденят, котрі закликають до єдності, але єдності «коло мене». Луценки, Костенки, Стецьківи – імена їм безконечні. За два роки парламентські і президентські вибори. Коли ж ми з’єднаємося? Чогось у нас до порозуміння і до згоди доходить тільки уже у казематах?

Ви згадали за пресу і за мову. Ваша вина – ви не даєте грошей на пресу. Що у школах нема української мови – теж ваша вина. 15 років – достатній час, щоб за цим припильнувати. Ви киваєте на закони. Самі їх пишете і самі ними нехтуєте. Судівництво в Україні карикатурне. І ви за усе це у відповіді.

А ми вас таки маємо за патріота. То впливайте на своїх колег. Об’єднайтеся вже, бо часу у вас на це багато немає.

Вашу позицію щодо Верховної Ради я однозначно поділяю. Вона мені теж не подобається. Але Верховну Раду не призначають. Здається, тільки у Білорусії парламент призначає Лукашенко. А у нас обирає народ. Так, дурять, фальсифікують вибори, але як би там не було, 60% депутатів у Верховній Раді це дійсно ті, за кого реально проголосували. І все одно вона нікому не подобається.

Одразу ж після «торжественного внесення» Януковича на руках у парламент ми пропонували усім патріотичним силам об’єднатися у єдину опозиційну структуру. Відповідь була одна – ніколи. І тут одних лише лідерських якостей не достатньо, аби когось навколо себе єднати. І взагалі, як можна об’єднати тих, хто спеціально створив собі купу партій для того, щоб ні з ким не об’єднуватися. Катеринчук, Луценко, Кириленко і… добре, далі не буду казати… словом, вони не об’єднуються. А це ж одна політична сила. В одному таборі немає єдності, то про що говорити? Амбіції грають там, де можуть бути реалізовані. І нинішні українські обставини дають можливість їх реалізовувати. Завтра це зміниться. Але нині все так, як є.

Це, як і завжди, протистояння двох політичних сил – ретроградів та авангардистів. Тобто, ті, що хочуть іти вперед, і ті, що хочуть залиши усе так, як є. З іншого боку, щоб залиши усе як є, теж треба щось робити – вимагати вступати в СНГ і т.д. І навіть проросійські сили є проросійськими не тому, що вони там усі росіяни чи щось таке. Ні, просто вони виховані не у традиціях європейської демократії.

Єдине, що можу сказати – час і тільки час поставить усе на свої місця. І іншого рецепту немає. Ну не можна діяти за зразком типу «ах ви до нас не хочете, то ми вам руки заламаємо і до нас таки поведемо». Так, у казематах об’єднуються. Там у всіх руки заламані, і це єднає. Чужі об’єднують.

А лідери в Україні є. Янукович в одних, Тимошенко – в інших. Ви знаєте, який рейтинг довіри Партії Регіонів у місті Львові за закритим дослідженням? Не вгадаєте. 20%! І цей відсоток точно співпадає із кількістю неукраїнців у Львові. На кожних виборах у Львові комуністична партія набирає щонайменше 3% голосів. Це тільки на останніх виборах Помаранчева хвиля ці їх відсотки просто змила.

Ніхто ж не голосує за те, у що не вірить. І ті, що вірили у те, за що голосували, обрали цей парламент.

Нинішній парламент – найгірший за усі часи і найгірший з усіх можливих. І цей ось парламент отримав найбільшу владу. Комуністи і капіталісти (це було б важко увити здоровим глуздом – експлуатований і експлуататор), об’єдналися і мають більшість.

У червні 2005 року ви заявили в інтерв’ю, що страшенно шкодуєте про вихід із партії БЮТ такого помітного політика як Степан Хмара. Сам Хмара нещодавно порівняв БЮТ і Партію регіонів у тому плані, що жодна не має ні чіткої ідеології, ні сформульованої мети.

Я і тоді шкодував, і тепер шкодую про вихід Хмари із БЮТ. З іншого боку, знаєте, піти геть – це найпростіше. Сказати – всі, от буквально усі там негідники, і піти геть. Я вважав і вважаю, що не можна так робити, це некоректно. Я завжди собі кажу – а чому саме я маю піти? Може, хай вони краще підуть? Від того, що усі ми відійдемо, нічого на краще не зміниться.

Бо підтримують не того, хто падає. Того, хто падає, хочеться тільки пошкодувати. Підтримують того, хто встає , йде і долає вершини.

Думаю, це була помилка Хмари, бо вважаю, що не можна ослаблювати національну складову у будь-якій політичні силі, якщо вона там є.

Які законопроекти щодо захисту і підтримки української мови чи україномовних мас-медіа особисто ви чи ваш блок пропонували до прийняття?

Я являюся противником дотацій, наприклад, для преси. І економісти теж кажуть, що цього не можна робити в принципі. Якби там не було, блок подав три законопроекти про дотування для преси. Власне у той період, коли Юля була прем’єром, було виділено 10 мільйонів на українську книгу. Реально використано на книгу із них було лише 200 тисяч. На кіно було виділено 50 мільйонів. 20 вкрали, тобто, перепрошую, десь там хтось купив кудись якісь меблі. Де поділася решта – важко сказати. На кіно не пішло ні копійки. Що ще може зробити законодавець? Ще раз виділити?

Власне у всьому світі трохи інша система. Гроші виділяють під проекти. У нас цю систему відхилили. У нас вважають так: є підстава – будуть і події, є гроші – з’являться ідеї. Не з’явилося. Кіношники кажуть, що це проблема міністерства. Бо там, мовляв, погані чиновники працюють.

Давайте по-іншому. Прийдіть до мене. Я на цьому не заробляю, фінансово я не зацікавлений. Покажіть мені супер-геніальний проект. Може, я знайду гроші.

От ви так багато говорите про свободу слова, а самі от уже в котрий раз обриваєте себе на півслові.

Це має нічого спільного зі свободою слова. Просто я не хочу вкладати емоції у виклад думок. Це перше. Друге – те, що я можу сказати в очі, я волію не говорити поза очі про тих і щодо тих, кого тут немає.

Право на життя

Прокоментуйте обставини, пов’язані зі смертю Кушнарьова. І яка ваша особиста позиція щодо того, що насправді сталося.

Знаєте, дізнався про це якось дуже раптово. Мені написали смс-повідомлення: «Кушнарьов помер».У мене перша думка була про те, що у нього були проблеми з тиском, але здоров’я там було хоч позичай. Коли дізнався, що справа була на полюванні… Знаєте, смерть людини це завжди трагедія для усіх, хто його знав. Останні два роки на ньому трималася уся Харківщина. Повірте, для багатьох людей цей справді велике горе. І я навіть маю на увазі не родичів і не близьких людей.

Чи було це убивство, чи то була випадковість – хай каже слідство. Політичні спекуляції над смертю  для мене недопустимі.

А обставини смерті, скажу так, говорять самі за себе. Тут усе вичерпно зрозуміло.

Чи є якийсь шлях заохоти людей із грошима хай навіть тими ж грошима нарешті привести до влади тих, хто там мусить бути, тобто людей патріотичних?

Ви говорите про меценатів. От дивіться, наприклад, Сербія. Весь світ їм натякав, за кого треба голосувати. Вони пішли наперекір – проголосували за патріота. Я не кажу, що вони від цього виграли, це ще дуже спірне питання. Але їм за це ніхто не платив, не було ніяких меценатів. Це було національне бажання. В Україні цього національного замовлення бути не може. У нас ці процеси проходять штучно. Немає наразі заможних людей, готових фінансувати рівень парламентського представництва.

Про парламентські вибори

Рейтинг Ющенка впав. Юлія готує собі плацдарм до президентських виборів. Чи вона продумала кроки для подолання Партії Регіонів?

Знаєте, що стосується президентських виборів – то це ще треба, щоб вони відбулися. Ніхто не знає і гарантувати не може, що вони взагалі відбудуться. А Ющенко піде на вибори. І якщо вибори відбудуться у парламенті, цілком можливо, що його й оберуть. Якщо ми взагалі зможемо відстояти право вибору для народу, це дуже уже величезна перемога. Якщо ні, то це уже буде поставлено крапку в історії про українську демократію. А ми усе робитимемо для того, аби цієї крапки не поставили. І не тому, що ми відстоюємо Тимошенко. Якщо ж президента почнуть обирати у парламенті, то це буде уже «білорусизація» України.

Думаю, тут у залі жоден не може зрозуміти, як можна було Януковича пустити до Верховної Ради. Чи ви уже просто звикли до присутності отаких шакалів? Як же можна жити під одним дахом із бандитом?

Ну для чого ж кричати «Міліція!», коли грім свиню забив? Усе те, що ми маємо зараз у Верховній Раді, узаконено, відрегульовано і виправдано Кон-сти-ту-ці-є-ю.

А з бандитами ніхто меморандумів і універсалів не підписує.

Про Ющенка

Усі ми зараз розчаровані. Розчаровані бувають ті, котрі біли попередньо зачаровані. Ми були зачаровані кумиром, народним месією Ющенком. Зараз такі ж зачаровані Юлією Тимошенко. Господь знає, як там буде, але… Що ж таки сталося 7 вересня, що протягом однієї ночі прем’єр-міністр була відправлена у відставку? Адже донині ніхто не дав жодного натяку на причини.

Що сталося? Була нарада у лісі чи то на чиїсь дачі, не має значення. Мені на вухо казали, що Юлії початково хотіли оголосити імпічмент. Я не міг собі уявити, що Ющенко на це наважиться. Потаємних причин нема. Усе очевидно. Просто на той час рейтинг Тимошенко на 2,5 % обійшов рейтинг діючого президента. Саме тоді у всій пресі було надруковано соціологічне дослідження і заходи, як видно, було вжито негайно.

Я не був зачарований. Але все одно я розчарований. Відставка Юлії мене добила остаточно. Ющенко зробив два найбезглуздіші кроки. Янукович просто мертвий лежав під Москвою. Обтрусили, привезли, посадили, рейтинги підняли. І друге безглуздя – відставка Юлі. Я покладав інші надії на президента Ющенка. Усе, чого він нього чекали, було йому під силу, усе було йому по плечу.

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.