nav-left cat-right
cat-right

У пам’ять Левка Боднара

Лука Костелина: У пам’ять Левка Боднара

                             

 Горем прибита родино, жалібна громадо !

 

У погідний, ясний день ніхто не сподівається громовиці; на плесі під синім небом спокійного моря ніхто не очікує грози, чи гураґану; і в радісний,  святковий день ніхто не готується до смутку та жалоби. Та як  станеться щось неочікуване, щось, чого не сподіваємося – тоді стаємо розгублені, розбиті в думках. І  питаємо себе: як  таке могло статися?

В неділю, 24 серпня 2008 року, в Чикаґо був чудовий день. Громада прийшла до Сміт Парку на  святкування й відзначення проголошення відновлення державної незалежности України. Свято почалося чудово, в піднесеному настрої. Виступало багато промовців – всі бажали благополуччя для молодої української держави у день її сімнадцятьріччя. А коли все закінчилося, на сцену вийшов д-р Юрій Мельник і звернувся до присутніх з сумною вісткою. Він повідомив святково настроєну громаду, що приблизно в обідню пору, перестало битись серце широковідомого громадського діяча інж. Лева Боднара. Пан Лев Боднар захворів на серце, під час пресової конференції, як завдавав питання Міністру Внутрішних Справ України пану Луценку, який прибув до Америки, щоб взяти участь у Конвенції Демократичної партії, і при тому відвідав Чикаґо. Вістка про смерть пана Лева Боднара була дійсно громом із синього неба, несподіваним гураґаном на чистому морі. Після оголошення сумної вістки, кількатисячна публіка  вшанувала покійного однохвилинною мовчанкою.

Хто був такий пан Лев Боднар? Це  була  гарна й дійсно унікальна людина, відсутність якої ми завжди будемо відчувати. Пан Боднар  був глибоковіруючою людиною, ходив до церкви, бо як часто казав: “Я люблю брати участь у Святій Літургії”. Свою любов до Бога і церкви  зумів прищепити своїм дітям.

Він був патріот. Любив Україну. Не зносив тих, які прикидалися патріотами, і не поважав тих, які не включалися  до громадської праці, а тільки високо носили себе. Відчував бунт в душі до ворогів України, які  поневолювали український  народ. Своїх поглядів не скривав. Виступав відкрито і гостро проти всього, що протирічило добру громади й України. За свою відкритість набував ворогів, але у стократ більше прихильників, які цінили його за його мужність і відвагу реагувати на зло. Він не боявся виступити на захист правди, справедливости, він умів зганьбити нечесних людей, а зокрема стати в обороні  України та її доброго імені, яку любив понад все.

Більше 15 років чикаґська громада слухала його радіомовлень. І як сталася якась подія, яка неґативно торкала чи-то нашу громаду тут, чи Україну, то вже люди казали: “Сьогодні будемо  слухати пана Боднара, щоб почути, що він скаже стосовно даної справи.” Він був національним  сумлінням нашої громади. У підсумку,  він був людиною характерною, вимогливою і визначався найкращими рисами свідомого українця. Сьогодні ми зібралися тут, щоб попращатися з цією дійсно шляхетною людиною.

Народився пан Лев Боднар, якого ми часто звали Левком, 11 липня 1921 року в містечку Товсте, біля Заліщиків, Тернопільської області. Своє дитинство провів під опікою батька-патріота, який до Першої Світової війни служив старшиною в австрійській армії. За польської окупації працював урядником  у місцевому суді. Мама, родом міщанка, вийшла заміж за його батька, який був вдівцем із трьома дітьми. Брати і сестра по батькові померли у відносно молодому віці.  В 1934 році помер батько  Левка, як йому  було ледве 13 років. Не було легке життя для молодого Левка та його мами. Все ж таки мама виконала прохання Левкового тата і спромоглася післати хлопця до ґімназії. Підростаючи півсиротою, Левко закінчив 2 роки навчання в Інституті отців Василіян у Бучачі, а відтак ходив до “Рідної Школи” імені Маркіяна Шашкевича  в Чорткові, де 15 травня 1939 року закінчив дворічний гуманістичний ліцей  і здав, як тоді називали, Велику Матуру.

Після навчання,  працював  коротко в українському Союзі Кооперавтив в Товстому, де  17 вересня  1939 року  застав його прихід большевиків і почалася большевицька окупація Галичини.  Йому треба було тікати, але не міг залишити мами, і як часом розказував, тільки Божа рука врятувала його і маму  від вивозу на Сибір.

Під час німецької окупації спочатку студіював на медичному факультеті, а відтак  перекинувся на  агрономний факультет при львівській політехніці, яку закінчив з початковим дипломом в 1944 році. Востаннє бачився з  мамою в рідному селі 4 березня 1944 року, бо вже 17 липня 1944 року, у віці 23 роки, за допомогою спеціальних документів студента вдалося йому виїхати зі Львова до Кракова, а відтак до Відня. У Відні працював кондуктором в трамвайному транспорті, а згодом займався перевіркою молока  в австрійських господарствах.

З наближенням большевицьких військ до Відня, під  кінець березня 1945 року, випробуваний життям, молодий Левко промінює нові чоботи на ровер і в зимову пору пускається в дорогу на захід. Після п’яти місяців добирається до  баварського міста Пассав, яке на передодні Великодніх свят зайняли американські війська. Тут він стрінув родини:  Рослицьких, Савицьких та Ванджурів – всі з рідого села Товстого, які приїхали сюди возом з України. Тому, що ходили чутки, що місто має зайняти червона армія, всі швидко подалися 30 км. ще дальше на  захід до містечка Фірстенцель, де заночували в стодолі місцевого фермера, і де дістали запевнення від американської влади, що большевики не будуть окуповувати містечко.

Втомлені від важкої дороги, постійно ховаючись від налетів американських бомбардувальників, всі втікачі радісно святкували Великдень, що в 1945 році випав на першу неділю травня. Для Левка – це був дуже пам’ятний Великдень. Хоч святкували його в костелі, але Великодні відправи служили наші священники, було багато наших людей – ті, що були вивезені на працю до Німеччини і втікачі від большевиків, що опинилися на той час в Фірстенцель. “Як заспівали пісню “Воскрес Христос із гробу” – розказував пізніше пан Боднар – “всі люди заплакали з радости.”

Осіню 1945 року Левко переїзджає до Мюнхену, де вже був зорганізований Український Комітет, переважно з політв’язнів німецьких коцентраційних таборів і була створена Студенська громада. В Мюнхені Левко кінчає агронономічні студії, після чого активно включається в українське громадське життя. Деякий час працює в газеті “Українська Трибуна“ яка була речником ОУН, до якої Левко вступив після закінчення гімназії в Україні.

В червні 1949 року, Левко виїзджає до Америки й опиняється в Чикаґо, де прожив решту свого життя. Спочатку працював фізично, а відтак у кількох інженерських фірмах. З приїздом до Чикаґо, він швидко включається в громадське життя. У вересні 1949 року він є одним із ініціяторів створення Осередку СУМ ім. Миколи Павлушкова і стає його першим головою. Того ж року, разом з однодумцями  створюють всегромадську політичну організацію, яка стає речником ОУН, а це “Організацію Оборони Чотирьох Свобід України”, будучи кількакратно головою її чикаґського Відділу. Його подальша громадська праця включає: 30 років на позиції містоголови Відділу УККА в Чикаґо, 13 років головування в Батьківському комітетові суботньої Українознавчої школи при парафії св. Йосифа. Він також був  10 років членом дирекції банку “Певність”, який, як, він говорив,  після відходу на пенсію директорів націоналістичних поглядів, продано чужинцям за грубі мільйони  для когось. Був довгі роки членом парафіяльної ради парафії свв. Володимира й Ольги і, врешті,  16 років керівником та диктором радіомовлення “Українська Вечірна Трибуна”. 

У всьому йому сприяла його вірна дружина Богданна з дому Стадник, з якою запізнався, живучи у Відні, в час її фармацевтичних студій, які  нострифікувала тут в Америці. Молодята побралися в Нью Йорку 24-го вересня 1950 року. Бог нагородив подружжя Левка і Богданки трьома діточками, яких вони гарно виховали -  Богдан осягнув докторат з електронних наук, а Мирон і Уляна стали лікарями.

Це короткий огляд житєвої дороги покійного, якого ми сьогодні прийшли попращати в далеку дорогу  засвітів на вічне життя. Відходить від нас людина, яка була працьовита, яка ніколи не нарікала на втому, завжди була повна енергії, завжди віддана ідеям і справам, в які твердо вірила. Ми довго будемо відчувати порожнечу в нашому громадському житті після  відходу пана Боднара з цього світу. Заразом будемо завжди згадувати те, що ми мали щастя його знати, з ним працювати, від нього вчитися.

Покійний Левко сьогодні залишає в глибокому смутку дорогу й улюблену дружину Богданну, сина Богдана з дружиною Лілею та дітьми Ларисою й Тамарою, сина Мирона з дружиною Адріяною та дітьми Катрусею, Наталкою та Александром та дочку Уляну, дальшу родину і нашу чикаґську громаду.

Ми всі прощаємо тебе, дорогий Левку. Хай доброзичлива американська земля прийме твою домовину, а твій дух полине туди далеко, в Україну, яку ти так любив, якою дорожив, і до останнього подиху свого життя ТИ був її палким воїном.

 

Прощальне слово виголошене в каплиці після панахиди

                                                                    

Лука Костелина

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.