nav-left cat-right
cat-right

Театру «Гомін» – жити!

Галина Угрина: Театру «Гомін» – жити!

                  В людському морі стосунків часто домінує неуважність до деталей, які можуть в подальшому стати відправними, замість того, щоб при первинному розгляді бути закритими раз і назавжди. Особливо це стосується емоцій, того флеру, що є душею стосунків. Вони скеровуються, підштовхувані різними чинниками, часто довільно, базуючись на пережитому досвіді. Нове подразнення викликає нові асоціації, які , в свою чергу, і стають тими чинниками, що видають нові емоції. Це так, для пояснення моїх власних переживань під час перегляду вистави «Украдене щастя» за п’єсою Івана Яковича Франка, глибокого аналітика стосунків між людьми і знавця тих базисних речей, що спричиняють той чи інший душевний поворот.

         Швидко минув час від березня, коли українська громада нашого міста мала в гостях торонтівський театр «Заграва» з виставою «Нелегалка». «Помаранчева Хвиля» поставилася дуже серйозно до своїх господарських обов’язків, адже з нашої ініціативи «Заграва» побувала в Чікаго.

Після закінчення вистави тоді мною особисто було заанонсовано скору появу нашого дітища, власного аматорського театру, який зможе бути конкуроспроможним серед інших українських колективів на американських теренах. Ідея мати власний театр виникла в організації давно, і вона мала мати гарні перспективи через те, що живе серед нас професійний режисер, який достатньо попрацював для хліба, та його душа просила праці для себе. Це -Василь Митничук. Виховавши  в себе в Калуші Івано-Франківської області в класах культосвітнього училища не одне покоління керівників творчих колективів, поставивши не один спектакль, він був післаний долею на заробляння нового виду хліба – заробітчанського. Тонка натура художника не примирилася зі статусом кво: дружина Леоніда, товариші, друзі не відступали, заохочуючи Василя до рішення стати не тільки стержнем сім’ї, годувальником, поціновувачем творчих справ дружини, яка давно проявила себе в громаді як постановник різного плану імпрез, а й керівником самодіяльного театру. Василь довго вагався: одна справа – фахівці, інша – аматори. Нарешті він ризикнув, взявши до уваги накопичений людський потенціал, його безмежні можливості та власне бажання стати тим, ким був на батьківщині. Різниця тільки ( і вагома) була в тому, що, крім роботи на репетиціях, чоловік мусив ще й просто заробляти на сім’ю. Зрештою не тільки він, це стосується всіх, хто хоч якось причетний до справи театру «Гомін» –   так було названо новий художній колектив.

            Історичний  день  в культурному житті нашої спільноти настав. 8 листопада 2008 року відбулася прем’єра, яка так серйозно заявила про себе, що рука важко погоджується написати про театр як аматорський колектив, настільки по- новому, творчо було була вирішена візуальна і звукова форма показу. Сюжет твору відомий всім. В сім’ю, що складається з Миколи Задорожного,чоловіка середніх літ, і його молодої дружини Анни, прийшла трагедія: користуючись слабкою волею, безграмотністю та безмежною добротою заможного досі господаря, влада як у особі війта, так і шандара зламали його  долю. І все би зборола людина: і злі перемовини, і лихе ставлення у в’язниці, і криваву працю. Та не зміг чоловік пережити відчуження молоденької коханої дружини, яка досі дотримувалася християнських засад і ніколи не зраджувала Миколу, хоча видана була за нього силоміць братами, що привласнили все батьківське майно та відправили з допомогою підкуплених органів влади до війська коханого Анни Михайла. Коли прийшла чутка, що хлопець загинув у Боснії, дівчина пішла за вікову нерівню, змирившись долі, в якій вже не сподівалася зустріти нічого для свого пораненого серця. Шлюбний чоловік, господарство, кума у сусідстві та, зрідка, вечорниці для молоді в своїй хаті довгими зимовими вечорами – ось і все коло інтересів далеко не забитої, не дурненької жінчини. Її нерозтрачена душа скористалася із життєвого шансу, що повернув їй Михайла,і вибухнула безоглядною пристрастю. Анна попрала всі пересуди, чоловікову безпомічну покірливість, його намагання зберегти хоча би видимість родини, очевидну  безперспективність стосунків з коханим. Вона повертала загарбане колись життям своє жіноче щастя, занедбавши повністю все, окрім улюбленого мужчини. Ми маємо традиційний образ української жінки, яка інтуїтивно обирає і бореться, коли життя примусить, за свого єдиного. За того, який, можливо, не справдить всіх надій, не реалізує мрій про «тихе щастя», не задовільнить потреб душі і творчості. Та це вже справа  десята. Генетична вимога мати сильного в усіх відношеннях чоловіка залишається стержневою в нас, жінках, і досі…

Сюжет за Франком  залишився недоторканим, та п’єса виглядала свіжо завдяки всім звуковим, світловим штрихам, багатству костюмів, скрупульозному підбору деталей реквізиту, тим найдостовірнішим дрібничкам, які й творять повну картину вистави. . Режисер з великою старанністю, з безпомилковим хистом підібрав виконавців твору.

               Молоду Анну з дійсно професійною майстерністю зіграла відома нам всім Марійка Демченко, недавня ведуча телевізійної  програми «Узір». Героїня дістала від виконавиці стриману пристрасть і всеохоплюючу ніжність, граційний сценічний рух та мімічну виразність. Вікове співпадіння з головною героїнею дозволило Марійці втілити все типово жіночне, що загадав та розгадав Франко. Коханий хлопець Михайло був представлений Віктором Табачуком, який досі не брав участі в культурному житті громади; тим несподівано голосним став його дебют,бо режисер вірно вгадав у ньому і чоловічу силу, яка не зігнеться, хіба зламається під тиском обставин, і палку пристрасть, якщо вже прийшла любов, і відсутність страху перед лицем долі. Струнка мужня постать у спеціально пошитому офіцерському строї  милувала око; вміння тримати увагу залу , артистичний тембр голосу та вільне пересування по  сцені говорило не тільки про кропітку  працю режисера, а й про власні здібності  Віктора.

                Вимоги жанру мати трійко жіночок, які часто-густо вершать людський суд, зреалізувалися  завдяки постійній талановитій учасниці театралізованих свят Ларисі Слюсарчук, щирій вболівальниці за українську справу Анні Ромах і Тетяні Блоткевич, киянці за походженням та успішній дебютантці прем’єри. Такі «берегині» моральності українського села 19-го сторіччя не одну душу загубили, втручаючись в інтимні справи сім*ї. З іншого погляду, село колективно виховувало молодь покоління за поколінням,  берегло чистоту відносин за Христовими заповідями.

                    Чоловіча група вистави навдивовижу колоритно показала найтиповіші риси нашого народу: співчуття до того, що потрапив у біду і водночас велику обережність у висновках, коли справа торкається особисто кожного,а звідси – вміння перемінити як думку , так і рішення, якщо того потребує ситуація; рішучість у боротьбі за власне щастя чи майно; скоріше емоційне, ніж осмислене сприйняття подій. Цікаво втілив образ Олекси Бабича актор Йосип Миколайчук. Щоби зіграти таку змалену роль чоловіка, що сам собі на думці, потрібний був як режисерський хист Василя Митничука, так і талант виконавця. Ми знаємо Йосипа як цікавого ведучого серйозних презентацій, доброго оратора з чудовим почуттям гумору, відповідального за дане слово чоловіка. А тут побачили ще й талановитого актора, що за допомогою всіх засобів самовираження як то: костюм, грим, нефорсований тембр голосу, жести, що виражають затаєну «моя хата – скраю», – зміг перевтілитися настільки, що диву даєшся – скільки талантів у тебе, Господи! Та й партнер-свідок, роль якого виконав Петро Бусько, теж був переконливим у своєму вмінні тільки очі тримати долу перед начальством усіх гатунків. Серед глядачів було багато тих, хто не впізнав у гримі нашого товариша по праці в організації Ігора Худика, який вражаюче зіграв вікову роль війта. Молодик так зобразив чоловіка у літах, що повірити в його молодість просто не випадає.

Відчуття власної  непогрішності, віра у себе навічно при владі, повна зневага до односельців і при тому залежність навіть від дріб’язкового підкупу роблять образ війта досить колоритним. Ігор блискуче справився з роллю.

                Завжди одіозною фігурою на селі були жид, корчма. Люд бачив і відчував, що його дурять, обводять навколо пальця, висмоктують майнове і духовне багатство, зводять зі світу легенько, з улесливою посмішкою, з перекрученнями, яких багато у зазеркаллі, що є у нечистого. Така роль дісталася нашому товаришеві Віктору Івасюку. Режисер врахував його гнучкий талант, і образ Шльоми  заграв живо і вплівся в полотно подій дуже органічно. Костюм, перманентна посмішка, руки ковбасним півколом, що так і заманюють до корчми, загравання з молоддю як з найбільш протестуючою частиною сільської громади і найменш досвідченою – все було враховано режисером і виконавцем для абсолютного попадання в образ.

Ну і повною несподіванкою, прекрасною знахідкою для режисера став теж наш товариш по організації, член Ради «Помаранчевої Хвилі»  Ярослав Купчак. Його справді золоті руки знаємо ми давно.Це він виготовив реквізит для свята Героїв, Вертепу, всіх забав, які готуються нашою організацією.

 Доброзичливе ставлення до світу, абсолютна безконфліктність, надзвичайна скромність Ярослава підказали Василю Митничуку, кому довірити одну з головних ролей – роль Миколи Задорожного, чоловіка  Анни. Величезна кількість тексту, повільні рухи старіючого, невпевненого у собі чоловіка, який боїться сполохати щастя володіння молодою жінкою, і якого десь тисне сумління за те, що ця здобич явно йому не по зубах – все врахував виконавець цієї дуже непростої ролі. Таким зворушливим був подарунок дружині – червоне яблуко, простягнуте тремтячими руками ; цей символ визнання найбільшої краси, повна віддача себе без залишку, поклоніння до обожнювання своїй  дружині залишають в душі невимовний жаль до цього бідолахи, чистого і невинного та від своєї незвичайної м’якості десь жалюгідного чоловіка. Успіх у вживання в цей образ Ярослава був блискучим.

        Ми пили живу воду своєї культури , насолоджуючись п’янкою коломийкою у виконанні молодих танцюристів та сільських музик, багатством кольорів гуцульського побуту, добре поставленим світлом і музичним супроводом дії як складовими вистави. Участь стількох молодих людей на сцені водночас заперечує думку, що наша молодь інертна, байдужа, не підтримує традицій свого народу. Який вихор емоцій, розмаїття вишиття, шалений танок! Наша молода зміна виказала спортивний характер, працюючи на виснажливих репетиціях деколи поза північ.

 Хореографія була проведена професійним актором Василем Гап’юком. Говорячи про костюми, слід сказати, що ніхто не готував їх спеціально для нашого театру, тільки сам режисер зініціював збір з миру по нитці, кожний актор дбав за це також по мірі своїх можливостей: куплялося, шилося, вишивалося, передавалося з України. Особливо слід відзначити допомогу пані Анни Кульчицької, яка доклала великих зусиль до пошиття костюмів. Справжній дух студійності, товариський дух сприяв збору необхідних речей. Режисер Василь Митничук вимагає не тільки повної віддачі від акторів, а й не терпить приблизності, фахової підробки у ліпці образу, оформленні інтер’єру.

              Ми дістали прекрасний подарунок для нашого буття за кордоном: розкіш чути рідну мову, написані нею корифеями літератури твори, долучитися до одного з найбільш дивовижних видів мистецтва – театру.

                По закінченні зал зірвався оплесками, що ніяк не стихали, поки не вийшов режисер Василь Митничук. Він був зворушений таким успіхом, гарячим прийомом, підтримкою глядачів. В своєму слові пан Митничук подякував всім учасникам дії та глядачам. Із залу на сцену несли і несли квіти подяки за радість …

            Приємно було мати в гостях священиків отця Івана Кротця, отця Миколу, членів парафіальної ради на чолі з паном Олегом Караваном. Сподіваємось, що наступні покази цієї вистави зберуть більше членів старшої еміграції.

            На фуршеті для акторів та членів організації перше слово мав голова «Помаранчевої Хвилі» Тарас Василик, який дав високу оцінку всім акторам та людям, що долучилися до успіху такої праці. Виступали всі бажаючі, виплескували слова радості і побажань подальших досягнень театру і його режисеру Василю Митничуку.

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.