nav-left cat-right
cat-right

Пішов “ГОМІН” по Чикаго…

Дарія Василик: Пішов “ГОМІН” по Чикаго…

            В українській громаді Чікаго відбулась надзвичайна подія. З ініціативи Української Громадської Організації “Помаранчева Хвиля” на американській землі створений Український Драматичний Театр “ГОМІН” під керівництвом режисера Василя Митничука.

             Теоретично плани створення театру накреслились ще на початку 2008 року і, як всяка нова справа, відразу виникло питання: з чого почати? Відрадно, що всі члени Ради УГО “Помаранчева Хвиля” на чолі з головою Тарасом Василиком одностайно схвалили пропозицію щодо створення та підтримки драматичного українського театру в Чікаго.

            Ще на початку літа на засіданні Ради було вирішено провести фінансову та організаційну допомогу театру. Були прийняті рішення знайти місце і визначити час для проведення репетицій, пошуки людей для виконання ролей, пошуки троїстих музик, інструментів, хореографа, кравчині для пошиття костюмів, виготовлення декорацій, реклам, квитків, програмок вистави, пошуки освітлення, мікрофонів, музичного оформлення, шумових звуків та багато іншого.     

            Завдяки мужності та рішучості режисера театру Василя Митничука, працьовитості артистів та завзяттю членів Української Громадської Організації “Помаранчева Хвиля”, 8 листопада 2008 року в Чікаго з великим успіхом відбулась прем’єра театру “ГОМІН” за п’єсою Івана Франка “Украдене щастя”.

            Для першого виступу, режисером театру була вибрана драма саме Івана Франка-великого письменника, спадщина якого дає можливість доторкнутись до глибинних витоків минулого нашого народу, відчути красу і неповторність українських традицій.

            Понад 350 людей прийшло в аудиторію греко-католицького Собору св. Володимира і Ольги на прем’єру вистави. В залі – надзвичайно урочиста і загадкова тиша. Під рідні звуки старовинної музики троїстих музик, помалу піднімається завіса. На сцені в сільській українській хаті в атмосфері спокою і злагоди сидять на лавах дівчата та парубки. Вони співають і одночасно працюють: прядуть, мотають пряжу на мотовиллі, крутять шнури.

            Декорації хати настільки досконало і вміло підібрані до відтворення реального сприйняття подій того часу, що в глибині кожної української душі защемила туга за рідним краєм, за рідною домівкою, батьками.

Перед глядачами – українські вечорниці, картина рідної України… .  

            Артисти на сцені живуть долею своїх героїв. Микола Задорожний, його дружина Анна, жандарм Михайло – майстерно відтворили на сцені трагедію із життя сільської родини. Головні виконавці п’єси – Ярослав Купчак, Марія Демченко-Назар, Віктор Табачук – донесли до глядачів основний зміст вистави:

зло не можна побороти злом і на чужому нещасті щастя не збудуєш.

            Виконавці вистави, які показали на сцені життя українського народу середини XIX століття, поставились до акторської справи з великим старанням, відповідальністю та любов’ю. Талановитий режисер і постановник Василь Митничук за короткий час  навчив акторів вміло і правдиво передавати відчуття героїв, як свої власні переживання. Він зумів підсилити фольклорно-пісенний колорит вистави та емоційне сприйняття трагедії головних героїв, через надзвичайно вміле поєднання музики і танцю. Завдяки майстерності чіказьких троїстих музик: Богдана та Івана Бойчуків, Ярослава Ворожбита, Василя Петрованчука та хореографа вистави Василя Гап’юка, глядачі ще сильніше змогли відчути безвихідь “Украденого щастя”: хто через призму добра і співчуття до Миколи, хто через любов і жаль до молодої, гарної Анни, хто через силу, мужність, трагедію закоханого Михайла. 

            Сценічна поведінка кожного персонажа  була індивідуальна і своєрідна, і всі артисти старались виконати свою роль майстерно і переконливо. На сцені виступали Тетяна Блоткевич, Петро Бусько, Віктор Івасюк, Йосип Миколайчук, Анна Ромах, Лариса Слюсарчук, Ігор Худик.

            Велика заслуга в успішному виступі театру належить і нашим молодим акторам, які після лекцій в школах та в університетах бігли на репетиції, в перервах між ними готовили домашні завдання, а на другий день знову приходили, щоб приготовлятись до виступу.

            Молодь – наша гордість й надія. І хочеться вірити, що буде жити та розвиватись українська культура на американській землі, коли є такі віддані мистецькій справі українські діти. Це Іван Бойчук, Іванна Бойчук, Микола Гаєвий, Вікторія Калинчук, Лідія Кізима, Іванка Лита, Уляна Матвійців, Віталій Митничук, Віталій Муха, Тарас Небесний, Юлія Паньків, Марта Сеньківська, Дмитро Слюсарчук, Павло Федьків.

            Щира подяка батькам, котрі виховали таку гарну молодь.

            На велике признання заслужили всі виконавці вистави, які за час репетицій і підготовки до прем’єри жили однією родиною. Ввечері піля роботи, залишивши свої сім’ї на опіку дружин та чоловіків, вони до пізньої ночі, крім репетицій, приготовляли, будували, розмальовували декорації, виготовляли своїми руками частину костюмів, шили чоботи і постоли, капелюхи і вінки, нашивали на свої строї та кожухи оздоблення і інші деталі національного одягу.

            Вся підготовка до прем’єри, а також чисельні репетиції  проводились в наших чудових українських церквах. Щира подяка та низький уклін пароху греко-католицької парафії св. Володимира і Ольги Отцю Архимандриту Івану Кротцю, Голові парафіяльної Ради цієї парафії Олегу Каравану, та пароху української католицької парафії св. Йосифа Отцю Миколі Буряднику за велику підтримку, терпіння й розуміння.  

            Більшість декорацій виготовив активний член Ради УГО “Помаранчева Хвиля”, член театру і головний виконавець ролі Миколи – невтомний Ярослав Купчак. Його насправді золотими руками майстерно були зроблені корчма, піч, скрині, столи, лавиці. Костюми для головних виконавців підготували відома мисткиня Чікаго п. Анна Кульчицька та художник-стиліст Марта Бориславська. Українські строї та чоботи для парубків та дівчат гостинно надав для проведення вистави Осередок Спілки Укарїнської Молоді ім. Миколи Павлушкова м.Чікаго. Жандармський стрій та шинель для одного з головних героїв, Михайла, виготовила надзвичайно талановита кравчиня з м. Палатайн Леся Мартинець. Важко працюючи в день, виховуючи трьох синів, ночами п.Леся шила справжній військовий костюм.

            Потрібно висловити  подяку людям, котрі не були на сцені, але доклали великих зусиль для успішного проведення прем’єри: голові УГО “Помаранчева Хвиля” Тарасу Василику, члену Ради “Помаранчева Хвиля” Галині Бориславській, члену Організації Леоніді Митничук; людям, які відповідали за музичне і шумове оформлення – Ігору Хитрому та Ігору Назару; чудову рекламу підготував Василь Назар, а величезне пано із троїстими музиками для театру виготовила українська фінансова установа Каса “Самопоміч”, яка завжди підтримує культурні заходи української  громади Чікаго.

            Потрібно дякувати Всевишньому, що в Чікаго є такі завзятті, талановиті, працьовиті люди, щиро відданні ідеї розбудови українського театру. Вони, не рахуючись із своїм часом, безкорисливо присвячують себе пропаганді української культури на теренах чужини.

            Хочу особливо висловити признання і віддати велику пошану режисеру театру “ГОМІН” Василю Митничуку, який для прем’єри вистави вибрав саме  п’єсу “Украдене щастя”. Незважаючи на те, що вона  була написана в 1870 році, її назва і сюжет дуже актуальні та повчальні для сьогодення, мають надзвичайно глибоке значення для осмислення людських стосунків.

            Вистава закінчена, вражень й запитань багато і не всі вони однозначні. Украдене щастя у головних героїв і потрібно тільки замислитись над тим, хто саме вкрав те щастя? Чи той політичний устрій, чи несправедлива доля, а може злі люди?  

            Однозначно знаю, що комуністичний режим та злі люди вкрали щастя і у моїх батьків, які понад 25 років молодого життя вимушені були жити на Далекому Сході, 10 років із них в сталінських таборах суворого режиму тільки за те, що вони більше всього на світі любили Україну, Бога, свій народ і ніколи на зраджували національним ідеям.

            І ось там, в далекому Магадані, з ініціативи українців, також створювались аматорські українські колективи, ставились театральні п’єси і показували їх нам, дітям. Живучи в страшних тяжких умовах, в холодних бараках, не доїдаючи, не досипляючи, розбудовуючи чужий замерзлий Колимський край, українські люди прагнули виховати та зберегти в дітях український дух, навчити їх рідній мові, прищепити любов до української культури та традицій на чужині – там, де нищилось все українське.           

            Пам’ятаю, що аж тільки в середині 60–их років в Магадан зміг приїхати український театр, здається з Чернігова. Зал був переповнений українцями-глядачами, в яких несправедлива доля вкрала щастя жити на рідній землі і на довгі-довгі роки розлучила їх з рідним краєм. Зворушення людей від довгоочікуванної зустрічі з артистами з далекого “материка” важко передати. Це був перший український театр, який привіз на замерзлу магаданську землю такий дорогий і теплий подих далекої Батьківщини. Вперше з театральної сцени Магадану, для знедолених після виснажливих таборів і нелюдської праці людей, звучала така дорога їм українська мова, звучала чудова українська музика далекого дитинства.

            Ми, діти, народжені і виховані далеко за межами України, тоді ще не розуміли, чому із сльозами на очах наші батьки зустрічають українських артистів?  Розчулені були і гості, які побачили, скільки людей з України було насильно вивезено на Колиму і Чукотку. На жаль, не всі з них змогли повернутися додому, на українську землю. Комуністична влада вкрала щастя молодості й кохання в мільйонів українців… .  

             І в теперішньому світі потрібно бути дуже обережними, щоб “не красти щастя” у людини, родини, громади. Цей великий Божий дар – творити щастя, а не руйнувати його, – повинні осягнути всі, хто бажає працювати для добра громади. Особливо це стосується людей, які очолюють Організації, Комітети, Конгреси в українській діаспорі.

            Українські громади світу стають більш сильнішими і міцнішими, коли розвивається українське мистецтво, коли існують українські театри, коли зберігається український дух громади через культурну спадщину наших могутніх велетнів – письменників… .

            А в Чікаго, на американській землі, по Українському Селі буде впевненно й стверджуючи гомоніти “ГОМІН”.

Щасливої дороги, Гомінчани!

На радістьукраїнському народу, на користь українській громаді!

 

Член Української Громадської Організації

“Помаранчева Хвиля” – Дарія Василик. Чикаго.

P.S.      За проханням громади виставу за п’єсою Івана Франка “Украдене щастя” Український Драматичний Театр “ГОМІН” повторить в неділю, 23 листопада 2008 року о 1:30 по полудні в аудиторії Собору св. Володимира і Ольги.

Ласкаво просимо!

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.