nav-left cat-right
cat-right

Відбулися скорботні моління в Чикаґо за померлих від голодомору

Лука Костелина
 
Відбулися скорботні моління в Чикаґо за померлих від голодомору
 
20 вересня 2009 року українська чикаґська громада молилася в православній церкві св. Андрія, що в Блумінґдеєл, а відтак біля пам’ятника жертвам голодомору, що стоїть на майданчику біля церкви, за спокій душ невинних жертв, що момерли в 1932-33 роках у наслідок зумисно проведеного комуністичним режимом московської імперії голодомору.Моління почалися приуроченою цій події Соборною Святою Літургією, яку служив Преосвященний Архиєпископ Олександер Биковець (Архиєписком Уманський КП) в сослуженстві настоятеля церкви св. Андрія о. митр. прот. Віктора Полярного та о. прот. Ярослава Василика. До Літургії співав хор під дириґентурою д-ра Василя Трухлого. Під час Святої Літургії до зібраних богомольців промовляли: настоятель церкви св. Андрія о. Віктор та Преосвященний владика Олександер, який сказав, що нам треба домагатися від Росії, яка являється спадкоємцем і наступницею СРСР, відшкодувань для нашого народу за ті великі жертви, що їх наш народ поніс.
 
Після Святої Літургії в церкві служилась заупокійна поминальна панахида,а її служителями були: Преосвященний Архиєпископ Олександер, отці церкви св. Андрія – о. Віктор та о. Ярослав, отці- гості з православних парафій КП: – о. архм. Питирим та о. Олексій з церкви св. Покрови, о. Михайло з церкви св. Софії, о. Борис із церкви св. Миколая, що у Гомвуд, отці Українських Греко-Католицьких парафій – о. Олег Кривокульський з собору свв. Володимира й Ольги та о. Микола Бурядник з церкви св. Йосифа. В панвхиді брали участь численні релігійні та громадські організації зі своїми прапорами та коругвами, молодь ОДУМу, Пласту та СУМу, американські ветерани. Перед початком панахиди ведуча поминального дійства Тамара Кузик-Сорті відчитала список організацій та товариств, що прилучилися до заходу скорботних відзначень голодомору.
 
Поминальний захід після церковних молінь продовжувався надворі біля пам’ятника жертвам голодомору, де до присутніх промовляли голова Іллінойської Фундації Голодомору-ґеноциду Микола Міщенко та Генеральний консул України в Чикаґо Констянтин Кудрик.
Як звичай, люди приходять до церкви, щоб в своїх молитвах відчути глибше своє поєднання з Богом, адже молитва – це розмова душі з її Творцем-Богом. Цього дня люди, мабуть, не думали про особите, а про ті мільйони жертв, яких в 1932-33 роках забрала з цього світу голодова смерть. Мабуть роздумували, як почувалися ті всі, що вмирали внаслідок голоду – немовлята, діти, жінки, чоловіки, люди похилого віку. Сьогодні знаємо, що вмирали не тисячі, а десятки тисяч денно.
 
Чи можна собі уявити муки, що їх переносили ті, що вмирали від голодової смерті? Подумаймо на хвилинку: – смерть від голоду не була  легкою, приходила поволі, добирлася до людини повільно – тижнями, а той місяцями. Від голоду – діточки пухнули, дорослі в’янули, відтак втрачали людські сили, повільно перетворюються з людської подоби в скелет і врешті, опинившись у півсвідомості, зустрічали неминучу смерть. Важку смерть, жорстоку… Застановімся на хвилинку і над тим, як почувалися ті, що якось вижили. Як вони почувались, дивлячись на це страшне горе: коли чоловік бачив як вмирала його жінка, і навпаки, як вмирали їхні діти, батьки? Нам може важко собі уявити ті страхіття, що їх переживав наш народ в 1932-33 роках. Однак їх забути не сміємо! Немає оправдання, що б ми всі разом щороку не відзначали скорботно цю подію, а в молитвах – не згадували жертви щодня.
 
Про український голодомор сьогодні знає цілий світ. І слушно Президент Віктор Ющенко звернувся до світового співтовариства, щоб цей голодомор розглядати як ґеноцид над українським народом. Бо таким він був! Знаємо з документів, що був зумисно проведений Сталіном і його колаборантами з метою знищення української нації, щоб вона втратила відчуття, хто вона, щоб стала тільки неозначеною людською масою в облудній схемі СРСР, а в дійсності – у віковічній російській імперії. Згадаймо, як шалено проводилося ЗРОСІЙЩЕННЯ нашого народу в СРСР, у багато разів сильніше, як це було в царській Росії. Наприклад, до 1917 року майже ціла Україна говорила своєю мовою – українською, а вже в 1991 році було „немодно” нею говорити, а навіть можна було опинитися в Сибірі, як хтось ставав на її захист.
 
Тому смішно виглядає для нас пропрзиція Росії спільно писати з нею нашу історію. А де ж та Росія була дотепер? Чому не тільки, що не писала про голодомор за Сталіна, або після Сталіна, як в Кремлі сиділи його наступники, а навпаки – замовчувала його, та й ще таїла перед світом. А сьогодні, як світ дізнався, то вона придумує оправдання: мовляв був неврожай і всі народи СРСР терпіли голод. Чому ж тоді українців вмирало з голоду в тисячі разів більше, як інших? Адже, в українців було найбільше хліба.
 
Чомусь нашому народові на протязі його історії судилось пережити не одну важку подію – панщину, різні жорстокі утиски від різних поневолювачів: заслання, тюрми, розстріли, кілька голодлморів, Чорнобильську аварію. Голодомор 1932-33 років був найстрашнішою подією. Ніколи не забуваймо її! Хай ця страшна подія, яку тоді пережив наш народ в 1932-33 роках стане фактором, який цементуватиме нашу націю, об’єднуватиме нас для однієї спільної мети: діяти так, щоб більше ніхто над нами вже не знущався. „Будьмо собоб”, як колись закликав нас до цього каторжник та ісповідник віри Христової Патріярх Йосиф Сліпий. Нас часто ділять різні „канони” – релігійні, політичні, і в результаті – ми розпорошуємося, не хочемо стояти разом. А нам потрібно усвідомити собі, що різні „канони” придумані для того, щоб мати горизонтальну контролю над іншими. Ми „будемо собою”, як верховенство над різними „канонами”, що їх придумали інші, матиме верховенство наш „канон”, суть якого лежить в тому, щоб працювати спільно в інтересах свого народу – в релігійній, політичній, суспільній та культурній царинах. От тоді ми „будемо собою”, будемо шанувати один одного під спільним знаменником: „Ми – українці”, а інші тоді будуть мати до нас повагу.
 
Завершенням цьогорічних скорботних відзначень голодомору-ґеноциду був голодний обід в церковній залі, під час якого присутні слухали доповіді професора Іллінойського університету  д-ра Володимира Чумаченка. На базі доступних документів, доповідач розказував про те, як комуністична влада здійснювала колективізацію, і яка була її мета стосовно українського народу, зкрема його найбільш стійкого і патріотичного прошарку – селянства. Саме українське село потерпіло найбільше – його мешканці становили найбільшу кількість осіб померлих від голодової смерті, яка забрала життя більше семи мільйонів дітей, людей дорослого віку – матерів, батьків, отих всіх, що колись годували себе в достатках, та й ще були житницею Європи.
 
Влучним доповненням доповіді професора Чумаченка були особисті спомини прл голодомор 89 літньої пані Катерини Черняк – свідка цього жахливого злочину Москви.
Під кінець голодного обіду були нагороджені грамотами особи,  що вклали багато праці на ширення інформації про український голодомор-ґеноцид. Грамоти одержали: Іванна Ґорчинська, Василь Калін, Микола Кочерга, Тамара Кузик-Сторі, Мирон Куропась, Юрій Мицик, Катерина Міщенко-Мицик. Вручення нагород перевели: Ліда Ткачук та Микола Міщенко.

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.