nav-left cat-right
cat-right

СВЯТО ГЕРОЇВ 2010

ПРИСВЯЧЕНО УКРАЇНСЬКИМ ЦЕРКВАМ СТРАДНИЦЯМ ХХ ст.

Ігор Худик УГО «Помаранчева Хвиля» 10.05.10

Переглянути відео

Буремне минуле ХХ століття забарвило нашу історію в багряний колір. За приблизними оцінками істориків, на нашій землі, насильницькою смертю загинуло близько 17 мільйонів людей. І особливим є те, що ці жертви були спричинені не лише війнами, голодоморами та громадянськими конфліктами, а й химерними, утопічними ідеями перебудови світу, світу в якому не має місця для Бога. Більшовицький «театр абсурду», розгорнув в Україні криваву драму насилля та терору, переслідування релігії та насильницького насаджування атеїзму.

Але це були не тільки трагічі сторінки життя, а й подиву гідні прояви довершеного героїзму і героїзму не тільки ратнього але й героїзму духовного, який проростав крізь терня терпінь, що судилось здолати нашому народу на шляху становлення своєї державності. Це є запереченням тим невіруючим, хто поверхово і однобоко трактуючи слова із Святого Письма про «другу щоку» кажуть, що християнство це релігія слабких, немічних і пригноблених, і що Україна, охрестившись через св. Володимира, начебто втратила хоробрість і вміння постояти за себе. Це поверховий і примітивний підхід, це абсолютна відсутність повного розуміння євангельських правд. Так, Ісус нам дав приклад покори і терпіння, адже прощення вимагає набагато більшої мужності ніж пімста… Але Господь нам дав і приклад рішучості, коли перевертав столи торговців і виганяв їх із Храму Господнього. Це довели ще Апостоли і їхні учні – перші християни своїми мученицькими смертями на римських аренах. Чи може слаба духом людина піти на 18 літ каторги заради вірності присяги, даної перед своєю Церквою, Богом і народом?! Чи під силу слабкій людині вистояти перед спокусами світу цього? Що може бути більшим, подиву гідним доказом любові до ближнього, окрім жертви власного життя, яке кладеш в обороні своїх рідних.

Кожен народ покликаний Творцем виконати покладену на нього місію, віднайти самого себе в просторі і часі, окресленому Господнім Провидінням. Наш шлях, ще не закінчився, ми в дорозі і зараз, вона не легка, але справжніми світочами на життєвім шляху, стоять постаті наших святенників, мучеників, які дали нам приклад незламності віри і духу, Вірності Богу і служінню своєму народу.

Одним із елементів святості в християнстві є присутність терпіння, без якого немає довершенності в любові. Без терпіння не можливим було б Воскресіння і наше спасіння. Через це пройшов наш Господь, його учні і Церква Його. Щасливі ми будем, коли зумієм скористати з терпінь власних і терпінь наших батьків. Дві українських Церкви-мучениці, зазнали найбільших гонінь і переслідувань в минулому столітті, аж до повної їх ліквідації людиноненависницькими і безбожним більшовицьким режимом. Хоч і різними дорогами вони йшли та їх обєднювала вірність даної ними присяги, вірність в служінні своєму народу, терпіння від спільного ворога і прагнення єдності в Помісній Українській Церкві. Вони ніяк не вписувалися в рамки новітної імперії зла. Лише одне слово – «Українська» в назві цих Церков було достатньою підставою для їх повної ліквідації.

У жовтні 1921 р, у Києві, Всеукраїнський церковний Собор, відродив автокефалію Української Православної Церкви, яку вона втратила за 355 років до того, коли Москва у 1686 р., незаконно викупила у Царгородського патріарха Діонісія Українську Церкву, її права та незалежність за 200 червонців і 120 соболів, за що Діонісія було позбавлено сану. Всеукраїнський Церковний Собор за практикою Александрійської Церкви – покладанням рук усього духовенства – висвятив свого першого єпископа Василя (Липківського) й обрав його главою Української Автокефальної Православної Церкви – Митрополитом Київським і всієї України. Він плідно і наполегливо працював на цій посаді до 1927р., коли, за вимогою ДПУ, з нього «було знято тягар митрополичого служіння». Разом з втратою своєї державності Україна поступово втрачала і свою Церкву. 22 жовтня 1937 року Митрополита Василя (Липківського) було заарештовано, а 27 листопада – страчено . На протязі цього часу більшовицькою владою було замучено і його наступників – митрополитів: Миколи (Борецького), Івана (Павловського), Григорія (Ярошевського), благовісника Володимира Чехівського понад тридцять єпископів та тисячі священників. Розправившись із цією церквою «червона чума» посунула на захід і в хиже, вороже око впала інша жертва – УГКЦ, яка завжди виступала в обороні свого поневоленого народу від ворожих зазіхань як Заходу так і Сходу. Українська Греко–Католицька Церква стала світочем не лише в релігійному, а й у національному житті України. Спочатку царський, а потім радянського режим, доклали всіх зусиль, щоб ліквідувати УГКЦ. Щоб зберегти свої права, свою самобутність, нелегко їй доводилось і в стосунках із Римо-Католицькою Церквою,. Вимучений допитами НКВД 1 листопада 1944 р. відійшов у вічність велет українського духу – Митрополит Андрей, чи не єдиний достойник такого рангу, який насмілився написати відкриті листи-обурення тодішнім обидвом тиранам Гітлеру і Сталіну, за злодіяння вчинені ними, а його наступника, ісповідника віри Блаженійшого Патріарха Йосипа Сліпого, після Ганебного псевдособору 1946 року, разом із усіма єпископами і близько 350 священниками було репресовано і вислано на довголітні заслання , з яких більшість вже не вернулась. Відбувши, майже 18 літ каторги Сліпий залишився нескореним і опісля цього зумів ще закласти потужний фундамент в розбудову нашого Спільного Українського Собору. Прорахувались вороги – весь світ тоді почув про Україну. Не минуло й одного покоління, як УГКЦ за пророцтвом Патріарха Йосипа відродилась знову. І всі ми християни, свідомо чи ні, молим Бога за здійснення останніх обітниць Заповіту Блаженнійшого.

Імена наших мучеників – це наша Голгофа, свідоцтво нашої тернистої історії, величі духу і трагічного шляху, який здолав наш народ. То – наше безсмертя, визнання України світом. Нам зараз, як ніколи потрібне єднання, і це неправда казати, що це не є можливе – у Бога все можливе!, тому з вірою і надією на Господа, ми повинні докладати для цього всіх своїх зусиль. Як сказав колись православний Київський митрополит Платон (Городецький): «Наші конфесійні перегородки до Бога не доходять» . В доповнення до цього, як дороговказ звучать слова Блаженійшого Патріарха Йосипа: « – моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне зєдинення у здвигненні Патріархату Української Церкви!»

Переглянути відео

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.