nav-left cat-right
cat-right

На пам’яті про ґеноцид будуймо нашу єдність

Лука  Костелина 

Чикаґська громада вшанувала жертви голодомору  

В неділю, 19 вересня, українська спільнота меґаполісу Чикаґо згадувала і  молилася за жертви ґеноциду, який був здійснений над українським народом комуністичним режимом Російської імперії під проводом  Сталіна в 1932-1933 роках.

Згадуючи сьогодні ґеноцид, ми  більше, як коли-небуть, усвідомлюємо собі, що це  була колосальних розмірів трагедія, страшна й неймовірна подія, яка немає собі  рівних в історії  людства, яку довелося пережити українському народові.  І що найболючіше і, навіть, важко вповні збагнути, це те, що цей ґеноцид був продуманим і зумисним актом, системно проведеним з метою знищення найбільш стійкої української соціяльної верстви  – українського селянства. Тож недиво, що більше 20-ти передових країн світу  сьогодні розглядають його, як ґеноцид українського народу.  Тому цієї події ми, українці, не сміємо  забути. Ця  трагедія нашого народу повинна бути для нас тією невидимою, духовною силою, яка має нас консолідувати у стійку націю, і бути постійним нагадуванням про страшну кривду, яка  була заподіяна нашому народові. Бо як можна забути майже  10 мільйонів невинних людей – батьків, матерів, дітей, дідусів і бабусь,  що помирали від голодної смерти, як можна забути ту страшну аґонію,  яку переносили мільйони наших предків, вмираючи від голоду? Кажуть, що голодова смерть – це страшна смерть. Десять мільйонів наших предків вмирали нею! Пам’ятаймо це завжли, згадуймо кожного дня, коли молимося!

Вшанування жертв ґеноциду та соборне моління за душі померлих відбулося  в Чикаґо цього року в  Українській Греко-Католицькій церкві св. Йосифа Обручника, що в західно-північній частині міста, а його  організатором була Фундація Українського ґеноциду – С.Ш.А. Ведучою скорботно-поминальної програми була Тамара  Кузик-Сторі. Відкрив її вступним словом  голова Іллінойського відділу УККА д-р Олесь  Стрільчук. У своєму слові він коротко розказав про мету зібрання,  підкреслюючи, що до цього нас закликають жертви мільйонів українців, що померли віл голодної смерти.

Скорботний настрій огорнув усіх присутніх тоді, коли молодь внесла до церкви  і поставила перед іконостасом символічну Мандрівну свічку моління, яка не  згасає так, як не гасне наша пам’ять про жертви ґеноциду.  Відтак з великою увагою присутні, що виповнили Божий дім по вінця, слухали, як  ведуча зачитувала назви більше шести десятків різних молодіжних, громадських та церковних  організацій, котрі долучилися до спільних молінь у цьому скорботному заході.

Поминальне дійство почалося панахидою, яку очолив настоятель церкви св. Йосифа о. Микола Бурядник в сослуженстві з 11 отцями з різних православних та католицьких парафій.  Панахиду співав хор під керівництвом Богдана Кулешка. Під час панахиди о. Микола  також звернувся до присутніх з проповіддю. Він говорив, що „важко знайти прощення в серці” за заподіяну кривду українському народові й  зачитав уривок з листа, що був написаний Митрополитом Шептицьким 24 липня 1933 року: „Україна в передсмертних судорогах. Населення помирає голодовою смертю; побудована на несправедливости, обмані, безбожництві та деправації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни… Днесь бачимо поступування большевиків: положення з кожним днем стає страшніше. Вороги Бога і людства відкинули релігію – основу суспільного ладу, відібрали свободу – найбільше добро людини, зі свобідних горожан-селян – зробили невільників і не мають досить розуму, щоби їх кормити за тяжку невільницьку працю в поті чола. На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах….. (тому) голос протесту кличе до Бога”. 

Англійською мовою слово-роздуми про страшну трагедію 1932-1933 років до присутніх сказав о.Том Ґ лен (Tom Glynn).

Після церковних молінь, програма продовжувалася в церковній авдиторії  „Голодним обідом”. Її започатковано внесенням прапорів українсько-американськими ветеранами та відспіванням національних гімнів – американського та українського. Ця частина програми  мала громадсько-протестний характер, під час якої всі, що виступали, змальовували жахливі події голодомору-ґеноциду, звинувачуючи за них Сталіна, комуністичний режим СРСР та вільний світ, який знав про ці події, але з праґматично-політичних причин  їх промовчував. Програму розпочав о. Микола  благословенням присутніх, а згадуваний раніше хор відспівав „Отче наш”.

Першим виступив на цьому громадському зібранні голова  Фундації Українського ґеноцику  Микола Міщенко, висловлюючи присутнім подяку за участь у заході, заразом закликаючи всіх присутніх ніколи не забувати страшного злочину, що був здійснений над  українським народом, і який він назвав „мордерством”. Відтак слово було надано  Ґенеральному  консулеві України в Чикаґо Констянтину Кудрику, який висловився, що за ґеноцид є  відповідльним Сталін та комуністичний режим.

До Фундації українського ґеноциду надійшов лист від Патріярха України і всієї Руси Філарета, КП, до відчитання якого був  запрошений протоієрей Православної Церкви св. Андрія о. Віктор Полярний. Зі змісту листа Патріярха Філарета  присутні відчули пастирський біль і переживання з приводу голодної смерти мільйонів невинних жертв  українського народу.

Аглійською мовою про ґ еноцид  розповіла Оля Сорока. Вона не тільки змалювала жахіття, що його пережив український народ в 1932-33 роках, але також засудила  Москву та її комуністичний режим, який, з мотивів боротьби з українством, допустився до ганебного злочину супроти українського народу. Слово про ґеноцид  українською мовою виголосила Мотря Мельник. Її доповідь була  аналітичною розвідкою, базована  на історичних фактах та секретних документах того часу. Своє слово вона закінчила показом  відео-стрічки, яку підготували українські чикаґські вчителі американських шкіл, і яку вже не раз демонстрували для студентів американських середніх шкіл, щоб ознайомити американську молодь з українським ґеноцидом. 

Після всіх промов гурт молоді виконав інсценізацію, яку підготував режисер Василь Митничук, використовуючи вірші, що були переслані до нас  юними поетами з міста Конотоп, Україна. У віршовій формі, молоді чикаґські виконавці розказувала про голодомор, як його бачить  українська молодь в Україні,  запалювали свічечки у пам’ять померлих. Прислухаючись до інсценізації, відчувалося, що ані юні поети в Україні, ані українського походження молодь в Чикаґо, що виголошувала вірші,  не дозволять згаснути символічній  Мандрівній свічці моління за жертви ґеноциду. Разом з віршами були переслані картини юних художників, які демонстрували в авдиторії й говорили про те, як сучасна молодь в Україні сприймає  ґеноцид. На одній картині, яка зображувала голодомор , був напис: „Боже, чому Ти нас залишив?” На завершення  поминального дійства хор заспівав  „Під твою митість” та „Боже Великий”, а ведуча Тамара Кузич-Сторі подякувала виконавцям програми та всім присутнім за участь у скорботних моліннях.

На закінчення цього репортажу, мені хочеться звернути увагу на деякі справи. Український голодомор-ґеноцид  був довгі роки приховуваний і замовчуваний владою СРСР. Однак, великого злочину від людства не заховаєш – вільний світ довідався про те, що діялося в Україні в 1932-33 роках. Сьогодні багато передових країн світу  визнали, що  дії тодішнього сталінського режиму  були брутальним і зумисним злочинним актом проти українського народу й почали назвали його ґеноцидом. Але як тільки вільний світ зробив свій належний висновок й осуд, російська влада почала по-своєму представляти події 1932-33 років, при чому перекручуючи історичні  факти. Можна не дивуватися Росії, адже дії Сталіна  їй не приносять слави. Вона  почала вибілювати все те, що діялося  в СРСР, бо як-не-як воно є частиною російської історії. Зате треба дивуватися сьогоднішній українській владі на чолі з Президентом Януковичем, що вона взяла подібний курс. Доказом цього може бути  недавне звільнення  з посади  керівника  Українського інституту  національної пам’яти академіка Ігора Юхновського і призначення на його місце Валерія Солдатенка, родом з Донеччини, історика, який, між іншим,  в роках 1976-1984 працював старшим науковим співробітником Інституту історії  партії при Центральному Комітеті  Комуністичної партії України  – філіалі Інституту марксизму-ленінізму при ЦК Комуністичної партії  Радянського Союзу. Швидко після свого призначення, новопризначений голова  заявив, що для нього, як історика, немає науково підтверджених даних про те, що винищення українців, чи українського селянства було справжньою метою совєтської влади в 1932- 1933 роках.

Колись перед нами було завдання довести до відома світу про приховуваний голодомор-ґеноцид  над українським селянством. Маючи живих свідків, нам це вдалося. Виглядає, що перед нами нове завдання – довести до відомости В. Солдатенка про те, що Сталін та його соратники таки винищили близько 10 мільйонів українського населення, переважно селянства.  Щоб ознайомити новопризначеного керівника Інституту національної пам‘яти, ми могли б післати його, щоб він прочитав історичну правду про голодомор, що була занесена на президентську веб-сторінку за президенства Віктора Ющенка. Але, на жаль, теперішній Президент Віктор Янукович вилучив із президентської веб-сторінки  інформацію про голодомор-ґеноцид. Боюся, що тепер доводити правду про минуле „нашій ” сьогоднішній владі нам буде важче, ніж це було нашим науковцям, коли вони  ознайомлювали  вільний світ, тим більше, що „наш” президент продемонстрував своє проффесорське незнання  про голодомор-ґеноцид, коли заявив  у Стразбурзі, що в Україні не був проведений голодомор-ґеноцид .

Відколи президентом України став Віктор Янукович, в Україні почали діятися дивні речі. До таких дивних речей треба віднести, насамперед, встановлення пам’ятника Сталінові – саме тій особі, що відповідальна за ґеноцид. А ще більше турбує те, що в м. Лохвиці Полтавської області,  де потерпіло чи не найбільше людей від голодомору, невідомі особи недавно знищили пам’ятник жертвам голодомору. Винуватців ніхто не шукає. Ми повинні зі страхом застановлятися над тим, що там діється в нашій Україні за влади Януковича, зокрема,  коли читаєш  в інтернет-виданні „Українська Правда”, як пише один її читач, що там в Полтавській області „українці прославляють перемогу Росії і Петра І, а Мазепу вважають зрадником;  боготворять Леніна і зневажають Петлюру”.

Патріоти з цього приводу чинять галас, впадають в розпуку, біткаються, нарікають на владу. Але я не знаю, чи це допоможе, бо влада не звертає на це уваги. Який тоді вихід? Як зупинити наступ на українську духовість, свободу слова, мовний ґеноцид, нову русифікацію, випродаж економічних об’єктів небажаним купцям, як зупинити наступ на  незалежність України? На мою думку: треба  покінчити з дрібними націонал-демократичними партіями, скоротити число дрібних отаманів, які патріотично говорять, а насправді – кожний претендує бути „номер один”. Треба  створити одну потужну опозиційну силу, яка могла б встоятися перед наступом антиукраїнських сил. Мусить на місце дрібних амбіцій  прийти сконсолідована  підпорядкованість. Мене турбує, коли я читаю в нашій пресі заяви дрібних партій: „Ми йдемо на вибори самостійно”! І що це дасть, як одна,  друга, чи третя партійка уведе кількох своїх осіб до влади на різних рівнях, після чого вони  діятмуть самовільно? Це буде стан, який породжуватиме перебіжчиків до сильного, бо там, де багато „маленьких”, кожний думає, що він найважніший. Тільки об’єднані  націнал-демократичні партії,  об’єднані в одну динамічну силу, зможуть зупинити антиукраїнський курс сучасної влади на чолі з Януковичем, а згодом  прийти до влади. Тоді перестануть діятися дивні речі в Україні, які щойно почалися і не відомо, що принесе завтрішній день. Я думаю, що цього бажає  український народ, який під час  референдуму 1 грудня 1991 року голосував за Незалежність України, який готовий був вийти на майдан Незалежности під час Помаранчевої Революції.

Comments

Коментувати

You must be logged in to post a comment.